РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНЕ ПОЛЕ “КРАСИ”

2.1. Краса як філософська та естетична категорія

Категорії естетики та філософії розкриваються як своєрідний прояв естетичного освоєння світу у кожній з сфер суспільного буття, людського життя – у виробничо-трудовій і суспільно-політичній діяльності, у відношенні до природи, в культурі і побуті тощо. У визначенні категорій естетики і філософії присутня як об’єктивна, так і суб’єктивна сторона естетичного освоєння. Якщо до об’єктивної можна віднести наукове мислення, що опирається на загальні логічні закони і форми мислення, то суб’єктивна сторона – це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали.

Естетичні категорії виступають своєрідними мірилами, згідно яких можна робити оцінку прекрасного. Ще з давніх-давен великі мислителі робили спроби розробляти основні естетичні категорії. Шукали формулювання, які б давали змогу більш чітко визначити, що таке прекрасне, які є якісні і кількісні форми його прояву, що виступає антиподом прекрасному, високому.

Краса здебільшого є характеристикою персони, місця, об’єкта чи ідеї, що приносить відчуття , яка відповідає . Краса вивчається як , , та . Як продукт сучасної культури краса останнім часом значною мірою є комерціоналізованою (особливо внаслідок поголовної культури).

Ідеал краси – це взірець, яким захоплюються (чи обожнюють) залежно від особливостей сприймання краси в конкретній культурі [69].

Істину, добро та красу з часів античної філософії розглядали та продовжують розглядати як найвищі цінності європейського і соціально-культурного простору. І хоча в засадах європейської цивілізації в наш час знаходиться більш широка смислова і змістова єдність, істина, добро та краса залишаються тими початковими орієнтирами, до яких так чи інакше звернені провідні сфери духовного життя сучасної Європи: наука, ідеологія, мистецтво, релігія і філософія. Тому, філософський аналіз цих універсальних чинників європейської культури був і залишається передумовою її належного розуміння і свідомого наслідування.

Прекрасне є такою категорією естетики, в якій знаходять відображення і оцінку явища дійсності і твори мистецтва, що дають людині відчуття естетичної насолоди, котрі втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх сферах суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Прекрасне – це основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал [31, 64].

У досократівській філософії категорія прекрасного мала “космічний” характер. Спочатку прекрасне визначали як “доцільність чи досконалість форми”. Під доцільністю мається на увазі відповідність речі будь-якій вищій меті, вищому призначенню. Це вище призначення завжди має ідеальну форму, отже, доцільність має на увазі так само причетність ідеї. В. Соловйов визначав красу як “втілення ідеї”, а І. Кант як “вираження естетичної ідеї”. У природі прекрасне є просвітління натхнення в матеріально речових відношеннях. Прекрасне те, що перетворено формою і духом. Таким чином, краса – це перетворення матерії через втілення в неї надматеріального початку [69].

Платон визначав красу як досконалість форми, виліпленої відповідно до якогось ідеального зразка. Красу пов’язували із психічними функціями людини (Г. Гегель, І. Кант, Ф. Шлегель та ін.), характеризували як феномен людської психіки (М. Мендельсон, Д. Юм). У психології та нейрофізіології естетики вивчається сенсуально-емоційна реакція суб’єкта на красу, його фізіологічна здатність до сприйняття прекрасного (М. Германов, І. Ренчлер, П. Сімонов, Б. Херцбергер та ін.).

Таким чином, прекрасне – це просвітленість чи просвічування ідеї в матеріальному. Прекрасне – це “матеріальне, освячене ув’язненим у ньому ідеальним” [69]. На відміну від краси в природі, краса в мистецтві є безпосереднім і свідомим втіленням естетичної ідеї. У цьому відношенні прекрасне мистецтво повинно стояти ближче до ідеалу. І. Кант відзначав, що перевага мистецтва полягає в тому, що воно здатно зображувати прекрасними речі, які у реальності є потворними і жахливими. Жахи, хвороби, війни у творі мистецтва можуть бути перетворені так, що стають предметом естетичної насолоди у літературі, у музиці, живописі і т.д.

У розумних істотах, здатних до вольового прагнення, до ідеального, краса стає безпосереднім вираженням духовного, у цьому змісті йдеться про красу душі чи красу чесноти. У даному випадку доцільність виступає як пряме і безпосереднє прагнення до мети – абсолютної повноти буття.

Антропоцентричний підхід до розгляду краси започаткували давні греки, які характеризували її у двох ракурсах – формальному (Аристотель, Геракліт, Піфагор) та ідеалістичному (Платон, Сократ). Кожна наступна культурна епоха репрезентувала своє бачення краси й формувала свій ідеал красивої людини. Ознакою краси традиційно наділяли природу, частиною якої є людина, та витвори мистецтва. При цьому незмінним було тлумачення краси як властивості об’єктів, явищ світу (Е. Бйорк, Т. Гоббс, Піфагор, Дж. Сантаяна та ін.).

На підставі узагальнення різних філософських концепцій можна стверджувати, що зміст універсального концепту КРАСА виражають регулярні зв’язки з концептами Природа, Людина, Мистецтво.

2.2. Аналіз мовних засобів вираження “краси” методом словникових дефініцій та компонентного аналізу

Краса є феноменом когніції та культури, який разом із добром та істиною визначає найвищі цінності людства. У концептосистемі британської культури цей феномен представлений етноконцептом BEAUTY, що інтегрує зміст універсального концепту із власне британським уявленнями про красу. Зміст універсалії BEAUTY характеризується взаємозв’язком із концептом HUMAN BEING, який вважається ключовим для будь-якої культури. Такий взаємозв’язок зумовив антропоцентричне тлумачення сутності краси, існування якої пов’язують з особливостями світосприйняття людини, з її здатністю бачити цю ознаку в об’єктах дійсності.

Поняття КРАСА характеризується перевагою