Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етап перехідного періо-ду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократи-чних процесів, політичного та економічного облаштуван-ня, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, по-вноцінної та цивілізованої країни з політичною та еконо-мічною визначеністю. Але цей процес відбувається скла-дно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політич-ній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюєть-ся апатія людей до діяльності владних структур: сподіван-ня на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998 р. не виправда-лися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведе-ні в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стра-тегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним струк-турам, мафії, 37,2% — „приватному капіталу”. І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% — уряду, 9,2% — Верховній Раді, 10,1% — місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес форму-вання ринкової системи в Україні розпочався за відсутнос-ті зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економіч-них суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управ-ління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промисло-вого і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2001 р. становив 10,33 млрд. дол. На йо-го обслуговування тільки в 1999 р. витрачено 2,5 млрд. дол.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідні-стю подолання потворних явищ адміністративної систе-ми, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих влад-них структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадян-ськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння перева-жної частини населення. Для соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фі-зичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насам-перед науково-технічні та висококваліфіковані працівни-ки, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, на-ростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX— XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно пе-ред суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи.

Прихильники одного з них стверджують, що „оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не про-сто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українсько-го народу за збереження власної етнокультурної ідентич-ності та побудову національної незалежної держави як найдійовішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктри-ні державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона — надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріори-тет у державотворенні має належати громадянсько-пра-вовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а полі етнічне грома-дянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове бу-дівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового госпо-дарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демо-кратичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, фор-мування національного менталітету, адекватного ринко-вій економіці та плюралістичній демократії. І якщо євро-пейська політологічна думка орієнтує громадян на дотри-мання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її за-конів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізо-ваному співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю насе-лення України, поза як вона, за словами академіка П. Толочка, — не етнічна, а державно-політична категорія. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, по-трібна політична нація, до якої в Україні належать укра-їнці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної на-ції можливе лише на загально цивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо. [3]

Стратегія розвитку політичної системи України

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток політичної системи характеризуватимуть