В основу системи категорій і законів капіталістичного способу виробництва К. Маркс поклав розвиток суперечностей між споживною вартістю й вартістю, конкретною й абстрактною працею, приватним і суспільним характером праці. Дослідження форм вартості (простої, одиничної, або випадкової; повної, або розгорнутої; загальної та грошової) дало змогу глибше охарактеризувати ціну, виявити причини її кількісної та якісної розбіжності з величиною вартості та показати дію основного закону товарного виробництва — закону вартості — через характеристику функцій грошей.

До функцій грошей К. Маркс відніс такі:

1) міра вартості — грошова ціна є виразом внутрішньої вартості товару;

2) засіб обігу — гроші є посередником у процесі обміну товарів (Т—Г—Т);

3) засіб платежу — за допомогою грошей оплачується придбання товарів;

4) засіб утворення скарбів — збереження певного грошового запасу;

5) світові гроші — гроші як всезагальний купівельний і платіжний засіб у сфері міжнародних відносин.

Кількість грошей, необхідних для обігу (ГО), К. Маркс визначив так:

де Р — сума цін товарів, що реалізуються; К — сума цін товарів, проданих у кредит (платежі за якими виходять за межі цього періоду); П — сума цін товарів, строки платежу за якими вже настали; ВП — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів; Ш — швидкість обігу грошей (середня кількість обертів грошової одиниці).

Останній продукт товарного обігу — гроші — є першою формою прояву капіталу. Кругообіг грошей як капіталу Г—Т— П, у ході якого здійснюється процес самозростання капітальної вартості, є загальною формулою капіталу, яка безпосередньо проявляється у сфері обі-гу. Форма руху капіталу Г—Т— Г', на перший погляд, суперечить за-кону вартості, а обмін виглядає нееквівалентним. Вирішення супереч-ності загальної формули капіталу на базі закону вартості К. Маркс пов’язує з виникненням робітника, по-перше, вільного як особа і, по-друге, вільного від засобів виробництва й засобів існування, тобто появою товару “робоча сила”. Капіталіст купує на ринку (у сфері обігу) робочу силу — специфічний товар, споживання якого (у сфері

виробництва) дає йому змогу не тільки зберегти, а й збільшити вар-тість капіталу, виробивши додаткову вартість.

Аналіз додаткової вартості в К. Маркса складається з досліджень абсолютної й відносної додаткової вартості та їх взаємодії. На думку К. Маркса, норма додаткової вартості — це точний вираз ступеня експлуатації робочої сили капіталом. Виробництво абсолютної додаткової вартості ставало дедалі обмеженішим, тому доповнювалось удосконаленими методами експлуатації через зростання продуктив-ної сили праці. К. Маркс характеризував кооперацію, поділ праці й мануфактуру, машини й велику промисловість як ступені створення матеріально-технічної бази капіталізму та як методи виробництва відносної додаткової вартості.

Абсолютною називається додаткова вартість, яка отримується вна-слідок абсолютного подовження робочого дня, а відносною — та, що отримується скороченням необхідного робочого часу та збільшенням додаткового шляхом підвищення продуктивності праці. Капітал, зай-нятий у виробництві, К. Маркс поділив на постійний — той, що пере-творюється на засоби виробництва й у процесі праці не змінює своєї величини (С— constant, постійний), та змінний, що авансується на робочу силу й у процесі виробництва змінює свою вартість, тобто від-творює свій вартісний еквівалент і створює додаткову вартість (V — variable, змінний). Формула вартості товару (W) має такий вигляд:

W = C + V + M,

де M — додаткова вартість.

Норма додаткової вартості — це відношення маси додаткової вар-тості до змінного капіталу, виражена у відсотках, тобто

Головною суперечністю капіталізму визначається суперечність між суспільним характером процесу виробництва та приватнокапіталі-стичною формою привласнення. У першому томі “Капіталу” К. Маркс проаналізував також сутність і основні форми заробітної плати та перетворення додаткової вартості на капітал. Ірраціональність заробітної плати полягає в тому, що будучи формою оплати лише необхідного робочого часу, вона вважається “ціною праці”, тобто оплатою всього робочого часу. Розглядаючи просте та розширене відтворення, К. Маркс з’ясував, що зростання органічної будови капіталу (у вар-тісному виразі це відношення постійного капіталу до змінного, тобто С/Г) є причиною створення відносного перенаселення, або промислової резервної армії праці. Він формулює загальний закон капіталі-стичного нагромадження, який установлює пряму залежність між зростанням суспільного багатства й функціонуючого капіталу, з одного боку, та збільшенням злиденності робітничого класу, поширенням безробіття — з іншого.

Як відомо, буржуазна політична економія розглядала обіг капіталу лише в особливих, конкретних формах торгового чи позичкового капіталу. К. Маркс уперше здійснив спробу розглянути оборот капіталу взагалі без уваги на аналіз його конкретних перетворених форм. Учений поставив перед собою ряд проблем, які були вирішені на базі трудової теорії вартості: роль сфери обігу в самозростанні капіталу, вплив часу обороту на норму додаткової вартості, відтворення й оборот усього суспільного капіталу та реалізація сукупного суспільного продукту. На початку другого тому “Капіталу” К. Маркс дослідив рух індивідуального капіталу, який виражається формулою

де Г, Г' - грошовий капітал до і після процесу виробництва; Т, Т' — товарний капітал до і після процесу виробництва (відрізняється за матеріальною формою); PC — робоча сила; ЗВ — засоби виробництва; В — виробництво.

Кругообіг капіталу має три стадії, три функціональні