Остаточно касти сформувалися в епоху раннього середньовіччя. Деякі вчені вважають, що до каст входили етнічні групи, наприклад підпалі племена, які зараховувалися до розряду недоторканих, клани воїнів-завойовників (раджпутські племена), релігійні секти, групи людей, які об'єдналися за спадковими професіями й заняттями.

У найбезправнішому становищі перебували знедолені, недоторкані— чандали і парії. Люди цієї касти вважалися покидьками суспільства і виконували найбрудніші, принизливі роботи. Вони жили за межею поселення чи міста. До їхніх обов'язків входило перенесення і кремація трупів, страчення засуджених злочинців, їм належало носити одяг покійників, їсти з розбитого посуду. Пізніше в заможних чандалів з'явилися свої слуги, які ще більше зневажалися суспільством, ніж їхні господарі. До розряду недоторканих відносилися чужинські воїни-варвари.

Стародавня Індія знала інститут рабства, його джерелом були війни, захоплення полонених. У рабів перетворювали злочинців, існувало боргове рабство й самозаклад боржника. Якщо полоненого не викуповували і в полоні він обзаводився сім'єю, його діти були рабами. Майно раба вважалося власністю його господаря, невільником розпоряджалися як річчю. В давньоіндійському джерелі «Артхашастра» зазначається, що раба можна продати, закласти для забезпечення позики, обміняти, подарувати, програти в кістки. Раби не поділялися за категоріями чи розрядами. В Законах Ману налічується 7 джерел рабства, в «Артхашастрі» — 14.

Закони Ману офіційно обмежували правоспроможність раба. Невільник не мав власності, договір, укладений рабом, вважався недійсним, діти рабині вважалися власністю її хазяїна. Син рабині й шудри міг отримати частину спадщини лише в тому випадку, коли його визнає батько.

У деяких регіонах Стародавньої Індії існували не лише приватновласницькі, а й державні раби. Вони працювали в царських маєтках, копальнях, помістях, були домашньою прислугою. Згідно «Артхашастри» рабу дозволялося мати сім'ю, інвентар, невелике майно. Він міг викупитися на волю, його не можна було змушувати виконувати принизливі й брудні роботи, оскільки для цього була нижча каста недоторканих — чандали. Закони Ману не мають положень про право рабів на майно.

Закони Стародавньої Індії певною мірою захищали рабів від свавілля їхніх господарів, їх не можна було вбивати, вигонити на старість, утримувати в голодному стані. Раб за проступки міг бути битий мотузкою або бамбуком і лише по «задній частині тіла», і ніяк не по «благородній», інакше той, хто б'є, здійснить такий же гріх, як і злодій (Закони Ману).

Суспільна практика в міру пом'якшення звичаїв ставала співчутливішою до рабів. «Аріхашастра» різко засуджувала продаж у рабство дітей, навіть у випадку крайньої необхідності, дозволяла невільникам придбати майно, мат побічні заробітки. Рабів благородного походження не можна було змушувати до виконання принизливих обов'язків. Господар, який піддай насиллю рабиню, зобов'язаний був відпустити її на волю і сплат їй компенсацію, а якщо у неї народжувалася дитина від нього, нехай навіть за її згодою, то і мати, і дитина мали бути відпущені на волю. Зобов'язань, аналогічних цим, історія стародавніх цивілізацій не знає.

Рабство у Стародавній Індії не було основою економічного життя. Тут не було ринку невільників. Раби експлуатувалися, але основним працездатним населенням були общинники — вайшьї та представники інших каст, у яких перебували вільні люди.

2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ПРАВА ЗА ЗАКОНАМИ МАНУ

Найпізнавальнішу цінність серед основних джерел свідчень про право, закони, юриспруденцію Стародавньої Індії, якими е релігійно-нормативні збірники «Артхашастра», «Апастамба», «Гаутама», представляють Закони Ману, авторство яких легенда приписує прабатьку людей.

Закони Ману — це звід етико-релігійних зобов'язань, правил, фіксованих традицій. Немає сумніву в тому, що в систематизації норм етики і права головну роль виконували особи, які чудово знали релігійні догми і юриспруденцію. Такими могли бути лише брахмани, які мали високий теоретичний рівень знань і досвід державної діяльності.

За формою Закони Ману являють собою збірник священних текстів, норм звичайного права, в ньому ж уміщено перелік прав, обов'язків царя, його радників, суддів і чиновників різного рангу. Законодавець привніс до цієї величної праці багато правових ідей «Ригведи», «Махабхарати», «Артхашастри», а також досвід державного управління до і після династії Маур'їв. У ньому знайшли також відображення погляди знаменитих філософів, теологів, видатних державних діячів на право, управління, етику і сенс людського життя.

2.1. Право власності

Захист власності, особистості, здоров'я заможних верств населення посідає головне місце в Законах Ману. Основним засобом його забезпечення оголошено покарання, його ефективність і цілеспрямованість ніби-то визначена Владикою, Богом. Без нього «сильні зжарили б слабких, як рибу на вертелі», «ніхто б не мав власності й відбулося б переміщення вищих і нижчих». Замах на чужу власність віднесено до найгіршої з вад. Закон оберігає передусім майно царя, храмів. Крадіжка із царських складів, з арсеналу, храму, крадіжка слонів, коней, колісниць правителя тягне одне покарання — «стратити без затримки».

Суворе покарання загрожувало тим, хто забруднює водойми, краде воду для поливання, хто руйнує плотину. Якщо винний не може її відбудувати, то його варто втопити. Винний у знищенні межового знаку заслуговує спотворюючого тілесного покарання. Закон суворо оберігав кордони земельних наділів і особливо володінь царя. Його власність не вважається атраченою для нього, навіть якщо нею користувалися інші особи.. Незаконне привласнення земельного наділу прирівнюється до крадіжки коштовностей. У законах відтворена найдавніша формула придбання землі. Поле належить тому, хто вирубав ліс, а вбита тварина — стрільцю. Цареві належала шоста частина врожаю, як своєрідна винагорода за «охорону і захист підданих».

Основним завданням Законів Ману є захист інтересів знаті,