панівного стану, його _життя, здоров'я, майнових прав. У них відтворено існуючий здавна відповідний обов'язок правителя. Так, в «Аріхашастрі» було записано: «Украдене ворогами або лісовими племенами цар, відібравши, повинен віддати володареві». Однак в Законах Ману строгіші настановлення цареві в частині охорони прав власника: «Украдене грабіжниками і не знайдене правитель повинен відшкодувати зі свої о майна». Ніхто не повинен втручатися у справи власника землі. Без його згоди не можна споруджувати на його ділянці іригаційні об’єкти, навіть будувати храм. Раджа не міг відібрати землю в общинника, піддати або подарувати його наділ комусь іншому. Під захистом сікону перебували й приватновласницькі землі.
За іншим джерелом, цар за крадіжку чужої власності, аби іншим не кортіло, застосовує страшні тортури («Антуттара — Ніка»).
На момент складання Законів Ману приватна власність на землю стала очевидною, зримою підвалиною суспільства. Законодавець змушений був на це зважати. Закони Ману дозволяли землеробу продавати, дарувати, віддавати в оренду свої ділянки. Проте якщо такі операції здійснювала особа, яка не мала прав на власність, угода визнавалася недійсною, юридичне нікчемною. Кожний, хто продавав майно іншого власника без його згоди, оголошувався ворогом.
Якщо людина засіяла чуже поле своїм насінням, то його власник міг забрати весь урожай. Лише володар землі міг розпорядитися всім, що на ній виростало.
Цар був обмежений у праві розпоряджатися земельними наділами власників. За Законами Ману поле, будинок, ставок і сад входили до поняття власності окремої людини чи її сім'ї. Той, хто за допомогою залякування намагався оволодіти цими об'єктами, піддавався штрафу.
Закони захищали селянина від лихваря. Держава не давала можливості широкого закабаления общинників. Сума процентів за договором позички повинна була бути обмеженою сумою боргу: «Процент за грошовою позичкою і борг, внесені разом, не можуть перевищувати подвоєної суми боргу». Це пояснюється тим, що індуське договірне право не знало обмеження термінів стягування боргу. Релігія зобов'язувала потомків за чоловічою лінією сплачувати борги батьків, що могло призвести до необмеженого зростання суми боргу за процентами.
У Законах Ману записано, що кращий засіб для царя досягнути розкоші — не лише виявляти хоробрість у битвах, шанувати брахманів, а й захищати народ. Цареві не рекомендується привласнювати чужу власність, інакше він загине.
Судячи з найдавніших літературних джерел, арії мали кілька дружин, царі утримували гареми. Однак є й інші приклади. Так, за «Махабхаратою» царівна Драупаді була дружиною п'ятьох братів.
2.2. Норми про сім'ю і шлюб
З одного боку у Ману жінка-мати посідала високе становище. У деяких статтях вона поставлена вище, ніж учитель (гуру) і батько. Вона — хранителька домівки, уособлення богині землі. Необхідно шанувати свою матір, їй не можна завдавати шкоди, з нею не можна сваритися, під загрозою штрафу її не можна залишати в безпомічному стані. Ці статті — релікти матріархату.
З іншого боку, розвиток класового суспільства, приватної власності погіршував становище жінки. «В дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості — чоловіка, а після його смерті — під владою синів». Жінка не могла користуватися власністю самостійно (Закони Ману).
Норми законів детально розписували життєвий шлях жінки. Шлюб вважався релігійним і моральним обов'язком людей, його мета — виконання релігійного обов'язку, дітонародження, продовження роду і, нарешті, сексуальна насолода.
Шлюбний вік для мужчини — не менше 20 років, для дівчат — 12 1 навіть 8 років. У ідеальному шлюбі вік нареченої повинен був відповідати третині віку нареченого. Вибір нареченого чи нареченої залежав від волі батьків, ураховувалось становище молодих у варнах і кастах. Думка майбутнього подружжя, їхні захоплення не завжди бралися до уваги.
Шлюбу передували заручини, до офіційного обряду одруження майбутнє подружжя жило кожний у своїх батьків і часто взагалі не бачили одне одного. Після обряду сватання молоді прямували в дім нареченого, де здійснювалося жертвоприношення домівці. З настанням вечора вони повинні були звернути свої погляди на Полярну Зірку — символ вірності.
Протягом перших трьох (чи навіть десятьох) ночей ідеальна подружня пара зобов'язана була зберігати невинність. На четверту ніч чоловік здійснював обряд, сприятливий зачаттю, і шлюб вважався таким, що набув сили.
Батько нареченої ніс великі витрати, складаючи дочці посаг, внаслідок чого бідняк на все життя міг залишитися в боргах. Відсутність посагу прирікала дівчину на безшлюбність.
Закони встановлювали одношлюбність. Шлюб вважався нерозлучним. Дружині заборонялося залишати своїх чоловіка й дітей. Дружина повинна була підкорятися чоловікові і йти за ним після його смерті (йдеться про акт самоспалення вдови). Дружині належало бути завжди веселою, моторною в домашніх справах, економною у витратах і такою, що тримає у гарному стані домашнє господарство. Навіть злий, розпусний, позбавлений благородства чоловік повинен був шануватися дружиною. Добропорядний чоловік повинен цінувати дружину, свого найліпшого друга, приносити їй радість, задоволення, її не можна бити. Боги не люблять тих, хто б'є дружину. В багатьох джерелах чоловіку рекомендовано поводитися з жінкою ніжно, добре утримувати її, турбуватися про неї, оточувати її розкішшю, дарувати їй коштовності. Такі поради реальні для заможних людей. Вони відрізняються від інших статей Закону Ману, які свідомо ставлять жінку в принижене становище.
Ставлення до жінки за вимогою норм етики і законів — двояке. Вона була водночас і богинею і рабинею, святою і грішницею.
Закони Стародавньої Індії здебільшого фіксують статус жінки, навіть заміжньої, як неповноправного суб'єкта права, на котрій лежать лише обов'язки перед чоловіком. У випадку бездітності дружини чоловік міг взяти іншу жінку, не запитуючи згоди першої. Майно померлої дружини, як
