Закон поділяв власність жінки на кілька розрядів: майно, дане під час заручин; під час весільного обряду; дане в знак кохання, а також одержане від брата матері та батька. Жінка могла розпоряджатися лише окремими видами власності. Непутяща дружина взагалі позбавлялася майнових прав, чоловік міг її прогнати. Чоловікові дозволялося привести в дім другу дружину, якщо перша мала злостивий норов, була марнотратною, тяжко хворою, скандальною, схильною до пияцтва. Дружині було дозволено зрадити чоловіка лише в одному випадку: якщо він відлучався в далекі краї й не залишав їй засобів до існування, «адже навіть доброчинна дружина, яка мучилася недостачею засобів існування, може згрішити». Жінка не могла вдруге вийти заміж. Якщо вона вступила у зв'язок з мужчиною нижчої касти, її очікувало суворе покарання. За Законами Ману її могли на площі привселюдно кинути на розірвання собакам.

Гірка доля очікувала вдову. У ліпшому випадку вона могла стати дружиною дівиря — брата чоловіка, їй передбачалося аскетичне життя: харчуватися один раз в день корінням, плодами, квітами. Вона до смерті повинна була бути чистою, цнотливою, не мала права вимовляти ім'я іншого мужчини, окрім чоловіка. Вдові не дозволялося їсти сіль, м'ясо, носити прикраси, яскравий одяг, користуватися косметикою, її доля — поминальні обряди, молитви. Рідні й близькі обтяжувалися її присутністю, вважалося, що вона могла навести нещастя на родичів (окрім дітей). Удові не дозволялося відвідувати сімейні свята. Вона ледь животіла. Тому вдови часто добровільно сходили на похоронне багаття свого чоловіка, здійснюючи обряд «саті» (самоспалення). Особливе місце в суспільстві посідали жінки-служительки храму. В індуїстських храмах були спеціально навчені «жриці кохання», танцівниці-дівадасі, котрі віддавалися брахманам-жерцям, які платили за це гроші храму. Така діяльність була професійною, навіть спадковою, у ній не було нічого ганебного, адже вона мотивувалася релігійними міркуваннями і регулювалася звичаями та традиціями.

2.3. Злочин і покарання

Класовий характер права проглядається в системі злочинів і покарань. Особи вищих варн («двічі народжені») несли меншу відповідальність за правопорушення — частіше покаяння, штраф,— ніж «народжені один раз»: суворість кримінальної репресії падала на шудр, людей із нижчих каст. Брахман за вбивство ніс покаяння, йому голили голову. Злодій із нижчої варни умертвлявся. Брахман за вбивство шудри платив штраф, що дорівнював вартості жаби, ворони, собаки.

Наявність великого переліку злочинів і покарань — свідчення гострих соціальних конфліктів. Необхідність покарання як засобу боротьби з вадами оголошена складовою частиною дхарми. Закони заповнені статтями про злочини про розкрадання майна, худоби, пограбування людей, вбивства, тяжкі тілесні пошкодження, брехливі доноси, перелюбодіяння, проституцію, мужолозтво, пияцтво тощо.

Перенаселення села ще за династії Маур'їв призвело до тою, що маси селян перебираються до міста, частина з них опинилася в тяжких умовах, поповнила злочинний світ. Царська адміністрація боролася із злочинцями — рецидивістами й професіоналами. Вони мали свої касти, розповсюджували свої методики й настановлення з крадіжок. Це була організована злочинність. Від розбійницьких банд дуже страждали торговельні каравани.

Власті змушені були запроваджувати комендантську годину, мати загони для боротьби з розбоями. Широко застосовувався апарат шпигунів, інформаторів, таємних агентів, донощиків. Однак ці заходи не допомагали ліквідувати злочинність як соціальне зло, від якого страждали не лише заможні стани.

В Законах Ману система понять злочину й покарання отримала детальну розробку. До легких, щадящих покарань можна віднести зауваження, покаяння, догану. Потім ідуть штраф, тілесні покарання, смертна кара (проста й кваліфікована).

Право Стародавньої Індії не визнавало рівності вільних осіб перед законом. Штраф міг стягуватися в 50-кратній вартості украденої речі. Тоді засуджений опинявся в боргах до кінця життя. ЗА умови несплати штрафу він перетворювався в раба і сплачував призначену суму. Держава розглядала штраф як джерело прибутку, його різновидом була конфіскація майна. За різні злочини передбачалися покарання, що перетворювали засудженого в калим. Об'єктом покарання були язик, очі, вуха, ніс, руки й ноги, живіт, торс і навіть органи дітонародження. В одній із статей зафіксовано пережиток таліона: «Нехай цар для попередження злочинів відніме у злодія саме ту частину тіла, якою він діяв проти людей».

Шахрайство майстра золотих справ каралося смертю. Смертна кара загрожувала негайно, на місці тим, хто був схоплений під час крадіжки з царського складу чи храму, під час пошкодження стіни сховища. Брехливе звинувачення, наклеп на знатних людей прирівнювалися до вбивства. Так же розцінювалося перелюбодіяння.

Шудра за співжиття з жінкою з вищої варті позбавлявся дітородного органа, піддавався конфіскації майна і смертній карі. Брахман за такий же зв'язок піддавався лише штрафу.

Кримінальний закон поряд з прямими виконавцями злочину карав їхніх співучасників, пособників, переховувачів. Грабіжник несе жорстокішу відповідальність порівняно із злодієм. Поняття злочину розрізняє умисел, злий намір і необережність; звичних злочинців (злодіїв), рецидивістів і тих, хто здійснив дію, що підлягає покаранню, вперше. За першу крадіжку злодієві відрізували два пальці, за другу — руку й ногу, за третю — його страчували.

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати «поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити в стражданні спотворених злочинців». Тим самим досягалася загальна превенція злочинності, принцип залякування. Засуджені носили ланцюги.

Випадки злочинів серед чиновників зафіксовані в Законах Ману. Вони з прокляттям згадують хабарників, вимагачів, шахраїв, «високопоставлених службовців, які недостойно чинили». Стосовно ставлення до них немає чітких санкцій. Цареві рекомендовано за допомогою шпигунів, інформаторів збирати інформацію про злочинну діяльність таких посадових осіб, обнародувати її