Поняття правотворчості, її відмінність від законотворчості

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), змі-ною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражаєть-ся у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нор-мативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його

суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи ска-суванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість.

Правотворчість не можна зводити до законотворчості.

Законотворчість є виключною монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом випадках. Законотворчість — важлива складова частина правотворчості. яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчос-ті — всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпоряджен-ня, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяль-ності вищих державних органів, органів місцевого самовряду-вання, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціону-вання громадянського суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності, її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права, у тому числі і Правотворчість.

Правотворчість — поняття вужче, ніж Правотворення, вона — частина правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень). Ініціативу, пропозицію про необхідність при-йняття того чи іншого закону не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися Правотворчість. Обговорен-ня проекту конституції населенням — це не правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта, ска-жімо, закону. Головною відмінністю правотворчості від право-творення є те, що творчість права здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість — це насамперед форма владної-вольової діяльності держави, формального нормативного закріплення міри свободи і справедливості, яка включає дослідження, узагальнен-ня і систематизацію типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському суспільстві, і спрямована на ство-рення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широко-му правовому полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у правосвідомості, конкрет-них правовідносинах, правомірній поведінці, правових теоріях, судо-вих прецедентах і т. ін. Правотворення живить Правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються, систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права, зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі рівні Правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді кон-кретних правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи пра-вових норм.

Останній рівень Правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві фупи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості — незаперечні ос-новні вимоги, що виражають її сутність:

7. Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандар-тів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, без-посередня або через представників участь народу в розробці та прийнятті нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно-правових актів, інформуван-ня про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів за-конним шляхом, відповідно до конституційне закріпленого про-цесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юриди-чної та інших наук при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи за-конодавства, узгодження з іншими нормативно-правовими ак-тами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:*

оперативність — незволікання з підготовкою проектів нор-мативних актів;*

поєднання динамізму і стабільності — створення стабільно-го нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;*

плановість — за функціональним призначенням актів і стро-ками їх прийняття;*

старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів — відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;*

професіоналізм — залучення до розробки нормативних ак-тів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей нау-ки, вчених-юристів і юристів-практиків, які мають необ-хідні знання і досвід;*

техніко-юридична досконалість — упорядкування норматив-но-правових актів з урахуванням правил, способів, прийо-мів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;*

урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прий-няття нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов'язаної зі встановленням, зміною або скасуванням правових норм, ство-ренням і розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (роз-робка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше ви-никла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розви-тком космічних досліджень з'являється космічне право; із пере-ходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватиза-цію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, змі-на або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих зако-нів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розви-тку. При цьому важливо не займатися відновленням заради від-новлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змі-нюються, суспільство потребує