Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зок-рема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-проце-суальних кодексів союзних республік» від 1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти працівників радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і його уявлення про право та справедли-вість. Відмінності правових і неправових законів має практич-ний результат — створення механізму контролю за змістом зако-нів, їх відповідністю вихідним людським цінностям. За допомо-гою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність зако-нів та інших правових актів Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права люди-ни, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управ-ління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що конституція — це основний правовий закон, а всі інші зако-ни можуть бути перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на відповідність праву. Якщо закон не відповідає кон-ституції, він вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Практично неможливо об'єктивно визначити спра-ведливість, оскільки немає механізму її вичленування. Консти-туція — це наближення до ідеалу, яке на даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової, нарешті, загаль-нолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім кон-ституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є міжнародні акти про права людини. Кожний підготов-лений парламентом закон має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправиль-ним протиставляти 'їх одне одному, вважати, що юридичні нор-ми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

Співвідношення національного і міжнародного права

Міжнародне право — частина національної системи права. У процесі укладання державою різних міжнародних договорів (угод, конвенцій), підписання міжнародних декларацій, вступу до міжнародних організацій (вступ України в РЄ) національне право збагачується завдяки міжнародному — особливій галузі наддержавного права, що входить у його систему.

Україна першою із республік колишнього СРСР підписала міжнародний договір — Угоду про партнерство з Європейським Союзом (ЄС) та з державами — членами ЄС (16 червня 1994 p.), яка передбачає політичний діалог і співробітництво в сферах торгівлі, інвестицій, економіки, культури та фінансів, а також створення відповідних інституцій, здатних гарантувати втілення в життя положень цих угод.

За допомогою норм міжнародного права регулюються відно-сини між державами й іншими її суб'єктами, узгоджуються ці відносини, і лише в разі потреби забезпечуються примусом — колективним або індивідуальним.

Міжнародне право існує на декількох рівнях'.—

загальні (універсальні та загальновизнані) принципи, за-кріплені в Статуті ООН: суверенна рівність держав, право націй на самовизначення, добровільне виконання зобо-в'язань, поважання прав людини, вирішення міжнарод-них спорів мирним шляхом та ін.;—

право міжнародних організацій, закріплене в конвенціях, пактах, деклараціях, резолюціях (ЮНЕСКО та ін.);—

право співдружностей у рамках міждержавних об'єднань (принципи, акти, норми Європейського Союзу, Ради Єв-ропи, СНД та ін.);—

міждержавні угоди (дво- та багатосторонні). Між національним і міжнародним правом існують тісний вза-ємозв'язок і взаємодія.

1. Міжнародне право акумулює досягнення національних систем права. За структурою міжнародне право наближається до їх структури (поділ на дві підсистеми — приватну і публічну, наявність галузей права — міжнародне економічне, космічне, повітряне, морське, гуманітарне тощо), що свідчить про вплив національного права на міжнародне.

2. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового дого-вору) служить одним із юридичних джерел національного пра-ва, допускає пряме «входження» норм міжнародного публічного і приватного права в конституційне, цивільне, кримінально-ви-конавче та інше право.

Безсумнівним є правило: міжнародне право має переважну силу над національним правом. Це основний принцип міжнародного пра-ва. Принцип верховенства міжнародного над внутрішньодержав-ним правом приймається