3) система прецедентних норм (прецедентне право), що ви-никають під час вирішення справ судами.

Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського верховенства, відпо-відно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі закони мають рівний статус. Незначна частина законів ви-знається частиною конституції. В Англії немає писаної (кодифі-кованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають кон-ституцією, — це система норм законодавчого і судового похо-дження, покликаних обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає. Конституційними статутами (законами) є: статус особи; вибор-че право; структура, повноваження і взаємовідносини палат пар-ламенту; статус монарха; організація території і місцеве само-врядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується по-над 40.

На цей час закон набув вагомішого значення і може скасува-ти прецедент. Рівень упорядкування закону зріс. Він створюєть-ся з урахуванням зарубіжного досвіду і через сприйняття досяг-нень у різних галузях законодавства країн як загального, так і континентального права.

Оскільки галузі англійського права виражені не настільки чітко, як у континентальних правових системах, проблемі їх ко-дифікації приділялося мало уваги. Однією з специфічних рис загаль-ного права є відсутність цілком кодифікованих галузей права. Лише в останні два десятиліття відбувається очищення законодавства від фактично не чинних актів, а також об'єднання в єдиний акт нормативних положень різних законів, що стосуються одного питання. У 1965 р. в Англії створено Правову комісію (така сама засновані в Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у різних галузях права. Нині підготовлені і частково ухвалені парламентом консолідовані акти, які регулюють переважну більшість правових інститутів з ураху-ванням норм статутного і прецедентного права. У 1977 p. при-йнятий Закон про національну службу охорони здоров'я, який консолідував більшість раніше створених актів у цій сфері. У 1980 p. Законом про охорону здоров'я та іншими законами до нього були внесені доповнення. У деяких законодавчих актах законодавець намагався вирішити проблеми несправедливих угод. Так, у Законі про споживчий кредит 1974 p. регулюється зміст договорів про надання кредитів споживачам. Правова комісія подала в 1989 p. проект кримінального кодексу для Англії та Уельсу.

Щороку парламент приймає сотні нових законів з питань, які: 1) мають бути уточнені (зміна загального права); 2) не ви-никали під час розвитку загального права (створення норм, що не існували раніше). Деякі сучасні закони складені в дусі кон-тинентальних кодексів. У інших сферах суспільних відносин, наприклад, кримінально-процесуальній, закони мають числен-ні прогалини, що є підставою для лавірування та обхідних ма-неврів.

Збільшення ролі закону не означає зменшення значення су-дового прецеденту як повноцінного джерела англійського пра-ва, а тим більше відведення йому ролі допоміжного джерела. Вважається, що закон, щоб перетворитися не на «паперовий», а на чинний, потребує прецедентів, що конкретизують, характер судових рішень. «Наближення» закону суддями до конкретного випадку відбувається як у процесі його застосування, так і при тлумаченні. Судове тлумачення стає новим прецедентом, яким пов'язаний правозастосовний орган (так звані «прецеденти тлу-мачення»). По суті, норма закону набуває реального змісту піс-ля застосування її у суді.

Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи значення прецедентів, закон «уливаєть-ся» у цю систему, стає її доповнюючою частиною, слугує її вдо-сконаленню і розвитку.

Делегована правотворчість Англії

На відміну від романс-германського типу правової системи, де існує підзаконна нормотворчість виконавчих органів влади, в Англії вона споконвічна відсутня. Не було актів, які видавалися б “у виконання законів”. Традиційним є «делеговане законодав-ство» — делегування парламентом своїх повноважень щодо при-йняття нормативно-правових актів королеві, уряду, міністерст-вам, особливо в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальне страхування, приватне судочинство. «Наказ у Раді», який ви-дається урядом від імені королеви і Таємної ради, є найвищою формою делегованого законодавства. Оскільки парламент пе-редає частину своїх законотворчих функцій відповідному орга-ну, юридична чинність такого роду актів прирівнюється до за-кону. Вони підлягають виконанню всіма громадянами. Проте суд має широкі можливості розсуду щодо законів. Делеговане законодавство і прості виконавчі акти можуть бути офіційно їм скасовані.

На місцях існує так звана автономна правотворчість — акти місцевих органів влади, деяких установ і організацій: англікан-ської церкви, профспілок, різних компаній — залізничних, бу-дівельних, транспортних, газових, юридичного товариства тощо. Вони є локальними, оскільки поширюються на відповідну територію або обов'язкові лише для членів організації, в якій прийн-яті. Такі акти наближаються до актів правозастосовних органів і є підзаконними.

Юридична термінологія країн загального права

Юридична термінологія країн загального права часто не збі-гається з нормативними поняттями і термінами континенталь-ного права. Англійському праву притаманна стабільність юри-дичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які не-рідко зовсім відсутні в праві країн континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки, де-які типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом (батьківська воля, підроблення, непереборна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), відсутні в англійському праві.

Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча власність). Крім інституту довірчої власності, анг-лійське право знає спільну власність і загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською право-вою системою, то спільна власність — форма суто англійська: ніхто не успадковує за померлим власником, а суб'єктом права є коло власників, що залишилися. Або, наприклад, на відміну від романського,