Поняття релігійно-традиційного типу правової системи
Релігійно-традиційний тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви-тку на основі релігійної норми, норми-звичаю і норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетен-ня юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, які склали-ся природним шляхом і визнані державою.
Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:
1) релігійно-общинної — поєднує групи систем мусульман-ського, індуського, іудейського і християнського права. Харак-теризується фундаментальним значенням релігійних вчень у по-єднанні з тривалим збереженням общинного устрою;
2) далекосхідної (традиційної) — містить групи систем китай-ського і японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному житті народу;
3) звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського права. Характеризується сильним впливом зви-чаїв при збереженні общинних основ життя народу.
Кожна із зазначених груп правових систем ґрунтується на власних релігійно-філософських системах — іслам, індуїзм, кон-фуціанство, християнство. Юридичні джерела права співвідно-сяться з релігійними як форма і зміст. Релігійно-моральна нор-ма має пріоритет над правовою нормою. Проте правові системи релігійно-традиційного типу не є «нерухомими», не застигли у своєму первозданному вигляді, породженому особливостями розвитку і географічного положення. При збереженні спадкоєм-ності з минулою правовою культурою вони під впливом романо-германських і континентальних правових систем внесли чи-мало новел у національне право, змінили його структуру, врегу-лювали суспільні відносини на рівні законодавства, визнали норму права як важливий еталон поведінки тощо.
Поняття мусульманського права
Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як система норм, і як досконала політико-право-ва доктрина. Мусульманське право можна розглядати як специ-фічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і більш, ніж усі інші світові релігії, пов'яза-на з правом.
Мусульманське право — це сукупність підтримуваних держа-вою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на ос-нові ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями.
Географія поширення мусульманського права велика. Тра-диційно воно присутнє у державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.), Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.
Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з балканських країн і регіонів (наприклад, Ал-банія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федера-ції (Татарстан, Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У деяких із них спостері-гаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси від-новлення принципів і норм шаріату. В державних символах під-креслюється належність до мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за вірою? » — відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам», мусульманин.
Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно-традиційного типу правової системи з таких причин.
1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто ре-лігійний зміст. Мусульманське право виникло в єдності із шарі-атом, який становить найважливіший компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релі-гії ісламу.
Зв'язок мусульманського права з релігією ісламу є неодно-значним. З одного боку, існують правові і релігійні норми, які за своїм змістом збігаються і реалізуються як релігійними уста-новами, так і державними органами. З іншого боку, держава, як своїм авторитетом, так і примусовою силою, підтримує не всі релігійні норми. Воно формує більшість норм мусульманського права без безпосереднього зв'язку з релігійними вченнями, сприяє застосуванню юридичних норм не тільки мусульманськими су-дами, а й світськими судовими (світські суди) і правоохоронни-ми (поліція) органами.
2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип за-стосування. Воно діє насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини, спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні нор-ми мусульманського права поширюються виключно на мусуль-ман і не використовуються іншими релігійними конфесіями. Відповідальність за недодержання посту під час рамадану стосу-ється лише мусульман. Правда, наявність наведених фактів не виключає прагнення поширити норми мусульманського права і на не мусульман (підкорення нормам мусульманського права не мусульманки, яка вийшла заміж за мусульманина, та ін.).
Виникнення і розвиток мусульманського права
Мусульманське право виникло (VII-Х століття) у процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального сус-пільства в Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад — релігійно-етичної та. власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета — купця з Мекки (570-632 pp.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.
Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу про-довжували чотири «праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкри-вало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Ма-гомета релігійних джерел — Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні» халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки.
У VIII-Х століттях юристи, відчуваючи брак конкретних розпоряджень Корана і суни, необхідність у заповненні прога-лин і пристосуванні релігійних джерел до потреб суспільного розвитку, узяли на себе завдання вдосконалити мусульманське право. Першим