кроком стала поява “рай” (араб. — думка) — відносно вільного власного розсуду юристів, застосовуваного для тлумаченні норм Корана і суни. Таким кроком був “іджтихад” (від араб. іджтихада — виносити самостійне рішення) — фор-мулювання компетентним факіхом нових правил поведінки на основі Корана і суни у разі їх «мовчанки». Особи, які набули право самостійно вирішувати питання, обійдені в Корані і суні, стали називатися муджтохідоми. Бурхливий розвиток іджтихаду призвів до того, що мусульманські вчені-юристи сформулюва-ли більшість конкретних норм і загальних принципів мусуль-манського права (доктринальна розробка права). Праці муджтахідів набули сили обов'язкових джерел для тих, хто застосову-вав норми мусульманського права. У питаннях, не врегульованих Кораном і суною, від судді вимагалося приймати рішення на основі формулювань факіхів (юристів), а не за власним розу-мінням.
На початку VIII — усередині Х століть мусульманське пра-во досягло розквіту завдяки діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких пра-вових шкіл-толків — сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В юридичному відношенні відмінність між школами було не-значною. Поява шкіл-толків фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права. Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допо-могою яких уводилися нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни.
До ХІІІ ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період традиції — «таклид».
Рішення муджтахідів, прийняті раніше у конкретних питан-нях, стали правовими нормами. Термін «фікс», що спочатку вживався для позначення мусульмансько-правової доктрини, став застосовуватися також щодо самого мусульманського права в об'єктивному розумінні. По суті, мусульманське право перетво-рилося на національне право. Воно було поділено на окремі гі-лки відповідно до доктрин-толків, які діяли в межах окремих територій. Держава призначала суддів і покладала на них обо-в'язок вирішувати справи на основі вчення певної школи. На-приклад, султан Салим І (початок XVI ст.) видав указ про засто-сування суддями і муфтіями Османської імперії висновків ханіфітського тлумачення. Мусульманське право являло собою збірник численних багатоманітних норм, яки виникали у різних історичних, часто формально не визначених ситуаціях, що на-давало широкого простору для суддівського розсуду (дотепер у судів зберігається можливість вибору).
Подальший розвиток мусульманського права відбувався шля-хом послідовного усунення суперечностей, що існували в рамках того чи іншого толку. Створювалися загальні положення і прин-ципи, єдині для всіх мусульманських правових шкіл. Позаяк спо-чатку мусульманські юристи конкретизували загальні положен-ня Корану і суни в індивідуальних рішеннях, то згодом різні тлу-мачення казуальних рішень поставили їх перед необхідністю вироблення загальних юридичних принципів мусульманської правової системи. Ці норми-принципи (своєрідна «загальна ча-стина» мусульманського права, вихідна засада у разі застосуван-ня будь-якої конкретної правової норми) додали мусульмансько-му праву логічної цілісності, стрункості і значно підвищили його регулятивні можливості. Вони стали єдиними і незаперечними для всіх тлумачень, додали стабільності мусульманському праву.
З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини. Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне запозичен-ня елементів романс-германського і англо-американського пра-ва.
На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства шаріату», яка перегукується із сучас-ними концепціями правової держави. Відповідно до цієї конце-пції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).
Джерела мусульманського права
У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємоза-лежних норм:
1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих переказів про вчинки, висловлення і мовчанку про-рока Магомета;
2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктри-ною на основі «раціональних» джерел — одностайної думки найа-вторитетніших правознавців («іджма»), умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи, особливо ті, що записані в Корані.
Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусуль-манського права.
1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати системати-зованим юридичним документом. Лише незначна частина Ко-рану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питан-ням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно-моральних орієнти-рів, що надають простору для тлумачення. Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'я-занні пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на поставлені йому запитання.
2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Суна укладалася протягом кіль-кох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Ко-ран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домі-нують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, пе-реважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
Коран і суна — джерела, на основі положень яких були вста-новлені норми шаріату і фікху.
Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульмансь-ких юристів, які розробляли питання права з урахуванням релі-гійно-моральних орієнтирів ісламу.
3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допо-могою якого шукалися відповіді