Сучасні концепції праворозуміння

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні зна-ти, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юри-дичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результа-том цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від при-родного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: «позазаконодавче» (природне) право може стати і стає «законодавчим».

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, «законодавче» право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявлен-ням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за до-помогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та при-значення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1. Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий; вихід-на форма буття права — громадська свідомість; право — не тек-сти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові но-рми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнен-ня та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому під-ході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядаєть-ся як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

2. Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття, права — норма права, право — норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

3. Соціологічний: вихідна форма буття права — правовідноси-ни; право — порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті — у сфор-мованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та ін-ших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосу-вання права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

Поняття і ознаки права

Право — система норм (правил поведінки) і принципів, вста-новлених або визнаних державою як регулятори суспільних від-носин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуаль-них інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма за-ходами легального державного впливу аж до примусу.

Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості озна-чає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою та-ким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не мож-на, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда-ють обов'язки, що їх обмежують. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, «відміряє» і оформляє саме свобо-ду в людських взаємовідносинах, свободу індивіда. Свобода невіддільна від справедливості і становить її підставу. Свобода зав-жди є обмеженою конкретними рамками (мірою), які не допус-кають антигромадських актів «користування свободою». Не-рівність у свободі.

Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи сво-боду в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті, кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі еле-мент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути, односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих дер-жавою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і не-свобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покуп-ця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною влас-тивістю, яка має істотний характер.

Найвище суспільне призначення права — забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільс-тва. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi — право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи і справедливості. з формальної точки зору право — це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості — право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм права регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. У нормативності