ПРАВА ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Історія ідеї прав людини. Теорія трьох поколінь прав людини
Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність .і недоторканність люд-ського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, «неба». І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшо-го (буржуазного) стрибка у цьому напрямку — визнання рівно-сті усіх людей перед законом.
Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея від-бивається у теорії природного (природженого) права, яка дозво-лила оцінювати з позицій справедливості діюче в державі по-зитивне право, проводити його перетворення в напрямку гума-нізму і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують права особи (на життя, свободу, власність та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розумін-ня прав людини. Кожний народ вніс свою лепту в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від іс-торичних обставин свого буття.
Ідея прав людини, заснована на теорії природного (приро-дженого) права, знаходить втілення в нормативних актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила фундаментальний принцип, на якому заснована де-мократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Твор-цем певними невід'ємними правами, серед яких право на жит-тя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість сфери вияву свободи людини й обмеженість сфери дії державної влади; при-тягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі за-кону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода погля-дів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відпові-дальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі доку-менти США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зраз-ком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.
Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблюва-ли, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 p.) декларується ідея «ви-правлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», від-новлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Право-знавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканни-ми, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.
Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх мно-ження, уточнення і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) від-буваються в цілому з позицій і в межах того чи іншого понят-тя права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття права озна-чає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже накопичених теоретичних знань про них. Безумовно, кожне нове розуміння прав людини є якіс-ним стрибком у юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і тих нових юридичних теорій, які формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінсь-ка, сучасна теорія природного права та ін.).
У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фа-рбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах світу грунтувалися на теорії природно-го права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до отото-жнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав люди-ни як природних і невідчужуваних, даних від народження, на-був закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.
В другій половині XX століття під впливом міжнародних до-кументів про права людини відбулося зм'якшення історичного протистояння природно-правового і позитивістського (що отото-жнює право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося у конституційній і судовій практиці держав. Пози-тивістський підхід до природи прав людини, взаємовідносин держави та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з моральними, особистими, соціальни-ми цінностями і попрямував шляхом позитивного закріплення природних прав і принципів, їх охорони і захисту.
І це зрозуміло. Належність людині прав від народження пе-редбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує зако-нодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави правами людини не применшує її роль. Права людини, не закрі-плені в позитивному праві (законодавчих актах), ускладнюють здійснення державою функції їх охорони і захисту.
У результаті наукової систематизації прав людини в історич-ному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини.
Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (гро-мадянські) і політичні права. Це — право громадянина на свобо-ду думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право
