Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегу-льовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплю-ють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також аме-риканські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жод-на вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або поз-бавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З та-ких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) — юридич-ний пам'ятник литовського, білоруського та українського наро-дів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед за-коном та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей. Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з пері-оду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися ста-нові рамки середньовічного суспільства. На цей період припа-дають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуаз-ного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реаль-ну дійсність, набувши конституційного або іншого законодав-чого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став ос-новою універсальності прав людини, додав їм справді демокра-тичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основ-них прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (гро-мадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення куль-турного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової вій-ни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституцій-ного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склали-ся реальні передумови для задоволення соціальних потреб гро-мадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою пози-тивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення.

Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 p.; Італійська Республіка, 2 грудня

1947 р. та ін.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знай-шли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини

1948 p. і особливо Міжнародному пакті про економічні, соціаль-ні і культурні права 1966 p.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (ко-лективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов'язані з її особистим статусом, а дикту-ються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солі-дарними (колективними), у яких правам особи відведене голов-не місце (право на солідарність, право на міжнародне спілку-вання та ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права люди-ни — частина прав людства) пов'язано з національно-визволь-ним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням гло-бальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у пи-таннях про права людини, надбання наднаціонального характе-ру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

Між двома першими та третім поколіннями прав людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колек-тивних прав не повинна обмежувати права і свободи особи.

Основні права людини і громадянина. Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Основні права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволю-ції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріп-лена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

І) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утри-муватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того,