4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від мож-ливостей суспільства — рівня його економічного, політика-соціа-льного, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень роз-витку суспільства не залишається незмінним, так само, як і по-треби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжна-родному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист держава-ми (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стан-дартами.

Потреба міжнародного врегулювання прав людини після Другої світової війни обумовлювалася усвідомленням того, що:*

тоталітарний режим — загроза миру, а демократія забезпе-чує безпечну зовнішню політику;*

масові порушення прав людини державами (геноцид, апар-теїд) можуть бути припинені лише у разі захисту прав людини країнами світового співробітництва;*

загальновизнані уявлення про мінімальні стандарти прав людини в національному демократичному суспільстві, які від-повідають даному етапу розвитку цивілізації, повинні одержати закріплення в міжнародно-правових актах.

Положення про права людини, що містяться у статтях Стату-ту ООН (1945), стали основою становлення нового інституту права — міжнародного захисту прав людини і основних свобод. 10 грудня 1948 p. Генеральна Асамблея ООН затвердила Загаль-ну декларацію прав людини, яка проголосила центральний пункт концепції прав людини — визнання людської гідності кожної особи. З 1948 p. 10 грудня відзначається в усьому світі як День прав людини.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжна-родному співтовариству, і отримали обгрунтування в міжнарод-ному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів (Загальна декларація прав людини 1948 p.. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і полі-тичні права, прийняті ООН у 1966 p.. Факультативний протокол до останнього) складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Міжнародні пакти про права людини поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. До сучасних міжнародно-правових актів належать:

(1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід'ємні права і основні свободи людини;

(2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Кон-венція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.);

(3) конвенції, спрямовані на захист груп населення, що по-требують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p.. Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.);

(4) конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловжи-вань з боку державних органів і посадових осіб. А також докуме-нти, що передбачають можливість окремих осіб домагатися роз-гляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Кон-венція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 груд-ня 1984 p.. Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Кожна країна світу, що взяла на себе зобов'язання виконува-ти міжнародні конвенції, у тому числі про права людини, повин-на керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутріш-ньому законодавстві. Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, зобов'я-зані створити умови для здійснення і захисту прав кожної люди-ни. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвен-цій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:*

інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;*

мораль суспільства, що переважає у даний період;*

мета прав людини і відповідність цим правам засобів, вико-ристовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин — людина, яка за-коном визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права гро-мадянина — у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини | Права громадянина

Позатериторіальні — існують незалежно від державного ви-знання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою | Територіальні — передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави

Загальносоціальні — належать людині через факт народжен-ня як природні, невідчужувані права, тобто не завжди висту-пають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але ма-ють права людини) | Спеціально-соціальні (юридичні) — закріплюються в законодав-стві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа—

реалізація здійснюється у сфе-рі будь-якого громадянського су-спільства, де б не знаходилася людина— | реалізація охоплює сферу від-носин індивіда з певною держа-вою

Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеа-лі повинні збігатися, оскільки:*

здійснення прав людини визначається головним чином за-безпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші ка-тегорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захис-том