Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади, і загос-трення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпе-чення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. "Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави Ясновельможного пана Геть-мана всієї України". В зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Ця Колегія мала складатися з трьох осіб: "одного правителя заздалегідь визначає сам пан Геть-ман, одного вибирає Державний Сенат і одного вибирає Рада Міністрів". Голова Колегії призначався гетьманом. Слід зазначити, що механізм, визначений цим законом, було задіяно лише одного разу під час державного візиту гетьмана до Берліну на початку вересня 1918 р.

Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися "напря-мок і об'єднання праці окремих секцій" (тобто відомств) по "при-кметах як законодавства, так і найвищої державної управи". Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а "керування" її справами покладалось на Генерального Секретаря і "підлягаючу йому держа-вну Генеральну Канцелярію". Щоправда, через деякий час Отаман-Міністр став називатися традиційно — головою Ради Міністрів, а Генеральний Секретар — державним секретарем.

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку трав-ня, були міністри внутрішніх справ, фінансів, торгівлі й промисло-вості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військо-вий міністр, генеральний контролер. Водночас з'являються й нові інституції — міністерство народного здоров'я і міністерство споді-вань, яке займалося релігійними проблемами. Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих мі-ністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.

На відміну від системи центральних органів Української дер-жави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не торкалися цих проблем. Лише в гетьманській "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Щоправда, це давало певні підстави передба-чати, що така ж сама доля спіткає й сформовані в УНР місцеві органи. Так воно й сталося .

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані "старости", які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядку-валась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував "помічник-інспектор Державної варти", на рівні повіту — "началь-ник повітової Державної варти".

За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо-відали російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.Вже під самий фінал Української держави — ЗО листопада — було видано закон "Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управ-лінню сільськими місцевостями", який поновив інститут колишніх "земських начальників" і утворював повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації "завідувало" міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тоді-шній державним секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування міс-цевого життя. Проблема полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до геть-мана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьман-ської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до геть-мана неприязно.

У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели-кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності україн-ських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відно-синами з країнами — суб'єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виника-ло, адже не було головного каталізатора всіх протиріч — територіа-льних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насампе-ред з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали інтереси "третіх" держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією. Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радян-ською Росією, домогтися визнання України нейтральними держава-ми, а згодом і державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.

Військове будівництво. Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно посту-пилася місцем програмі формування регулярних, професійно підго-товлених збройних сил. І