Законодавча ж база військового будівництва складалася з декількох актів, у тому числі закону про загальний військовий обов'язок від 24 липня (час служби в піхоті становив два роки, а в кінноті та артилерії — три), закону "Про політично-правове стано-вище службовців військового відомства" від 1 серпня, який позба-вляв їх активного й пасивного виборчого права, а також можливості входити до складу "яких не було б спілок... товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, які мають політичний характер".

У вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план організації ук-раїнської армії, яка мала складатися з 8 армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій же кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтав-ського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Поді-льського). Усього ж штатами мирного часу передбачалося 175 гене-ралів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2975 військових урядовців, понад 291 000 підофіцерів і солдатів. Реально ж в листопаді 1918 р чисельність гетьманської армії становила близько 60 тис.

2 червня гетьман звернувся з листом до військового міністер-ства, в якому, з одного боку, оголошував ліквідованими "всі прива-тні вільно-козачі організації" (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради), а з другого — доручав йому "негайно скласти козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва на Україні так, щоб ці організації з'явились дійсно корисними і певними при будуванні Української Держави і Армії". Однак при цьому не була врахована політична ситуація, що склалася на момент прийняття рішень. Гетьманський режим дожи-вав останні дні, і за символічним збігом обставин, як і Центральну Раду, його нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії.

Судова система Української гетьманської держави спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. У "Законах про тимчасовий державний устрій України" йшлося про Генеральний Суд як "най-вищого хоронителя і захисника закону та найвищий суд України для справ судівництва та адміністративних". Новація полягала лише в тому, що "Порядкуючий Генеральний Суддя та всі Генеральні Судді" призначалися гетьманом. 20 травня разом з іншими комісі-ями при міністерстві судових справ було утворено й " Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів", а 25 травня гетьман затвердив закон про титул, іменем якого твориться суд на Україні — "іменем закону Української держави", при цьому скасовувався відповідний закон Центральної Ради. 2 червня було прийнято закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генера-льний Суд, який, з одного боку, окреслював перспективи судової реформи, а з другого до її здійснення уточнював функції Генераль-ного Суду, сформованого за часів Центральної Ради. Згідно з цим законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаме-нтів — цивільного, карного й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали "Правительствующему Сенату", а також касаційні функції Голов-ного Військового Суду. Оголошувалося також, що зазначений закон зберігатиме чинність до видання нового закону про Державний Сенат, підготовка і прийняття якого й визначали кінцеву мету всієї судової реформи.

8 липня гетьман затвердив закон "Про Державний Сенат" як "вищу в судових і адміністраційних справах державну інституцію". Характерною особливістю зазначеного закону було те, що він не визначав компетенцію Державного Сенату. Його діяль-ність тимчасово мала регулюватися "Учреждением Российского Правительствующего Сената", "Учреждением Судебных Установлений" та "Уставом Уголовного й Гражданского Судопроизводства". Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділявся на Генера-льні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Цен-тральною Радою, гетьманський акт встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів — наявність вищої юридичної освіти і не менш п'ятнадцятирічного стажу роботи "в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора". Водночас закон містив й цілком сучасну заборону займа-тися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової й викладацької.

Деякі статті закону "Про Державний Сенат" торкалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що "при кожнім Гене-ральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора".

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціо-нували й суди військові, які відповідно до закону від 21 червня 1918 р. "Про організацію військово-судових установ та їх компете-нції" поділялися на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов-таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, щоправда, з одним застереженням — "наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української Держави" .

Законодавство