Він, як і Народний Секретаріат, переїхав з Харкова до Києва, а згодом, у зв'язку з австро-німецькою інтервенцією, був змушений перебратися до Полтави, потім до Катеринослава і нарешті — до Таганрога. При евакуації багатьох членів ЦВК залишили на місцях для підпільної роботи. Щоб збере-гти працездатність ЦВК, довелося поповнити його склад, не чека-ючи II Всеукраїнського з'їзду Рад. У лютому 1918 р. ЦВК включив до свого складу 8 представників селянської бідноти, обраних Кате-ринославським губернським селянським з'їздом, а у першій поло-вині березня — 10 представників виконкому Київської Ради, 5 — від Полтавської міськради та 14 — від Полтавського губвиконкому.
II Всеукраїнський з'їзд Рад, погодившись з доцільністю роз-ширення складу ЦВК, визначив, що він має складатися з 102 членів. Далі з'їзд дозволив партійним фракціям самим визначити персональний склад їх фракцій в ЦВК, надавши партії більшовиків 47 місць, українським і російським лівим есерам — 49 місць, лівим українським соціал-демократам — 5 місць і 1 місце ППС ("лівиці"). Політичні партії мали можливість відкликати і заміняти своїх пре-дставників в ЦВК. Головою ЦВК Рад України був обраний більшо-вик В.Затонський. У політичній обстановці, що склалася на той час, більшовики були вимушені миритися з політичним плюраліз-мом.
Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України був її уряд — Народний Секретаріат, який формувався ЦВК. За прикладом Раднаркому Росії Народному Сек-ретаріату були надані також законодавчі повноваження. Проводи-лася, як показала історія, хибна лінія на відмову від розподілу гілок державної влади. Центральними органами управління окремими галузями державної діяльності були народні секретарства, які очо-лювалися членами ЦВК — народними секретарями.
У повідомленні від 17 грудня 1917 р. про перші рішення ЦВК зазначалося, що створені такі народні секретарства: внутрішніх справ, військових справ, праці, торгівлі та промисловості, фінансів, продовольства, землеробства, міжнаціональних справ, народної ос-віти, пошт і телеграфів, шляхів сполучення, судових справ, а також управління справами Народного Секретаріату. Народним секрета-рем у справах торгівлі та промисловості був призначений Ф.Сергеєв, внутрішніх справ — Є.Бош, освіти — В.Затонський, у справах праці — М.Скрипник, військових справ — Ю.Коцюбинський, між-національних справ і одночасно шляхів сполучення — С. Бакинсь-кий, продовольчих справ — Е.Лугановський. Усі народні секретарі були членами РСДРП(б). Тільки народне секретарство землеробст-ва було доручене лівому есеру Е.Терлецькому.
Народне секретарство міжнаціональних справ одночасно було органом національної політики більшовицької партії у межах Укра-їни та за її кордонами. У січні воно створило комісаріат у справах польської нації. Ним же у лютому було поставлено перед Раднаркомом РСФРР питання про призначення в Україну уповноважено-го наркомату закордонних справ РСФРР. У березні, коли це секре-тарство тимчасово очолив В.Затонський, воно вже називалося сек-ретарством іноземних справ. Це уточнення пов'язують з участю представників радянської України в укладенні Брестського миру. 4 березня 1918 р. головою Народного Секретаріату був призначе-ний М.Скрипник.
Складне завдання створення центрального державного апара-ту Народний Секретаріат вирішував шляхом використання апарату місцевих Рад. Наприклад, функції республіканського продовольчого комітету покладалися на Харківський губпродком, комісаріат у справах польської нації був організований на базі відповідного Харківського губернського комісаріату. У зв'язку з тим, що секретарствам в умовах війни часто доводилося змінювати своє місцепе-ребування, більшість з них навіть не мала можливості розгорнути свій апарат.
Компетенцію Народного Секретаріату не було законодавчо визначено. Своє керівництво він здійснював як через місцеві Ради та їх відділи, так і через призначених ним комісарів. Були призна-чені політичний представник Народного Секретаріату при армії та комісари в усі війська. Комісарів на місця по окремих галузях управління призначало відповідне секретарство. У великих центрах були створені представництва як відділів ЦВК, так і секретарств. У Харкові після переїзду уряду до Києва залишилися представник військового відділу ЦВК та представник секретарства з судових справ. Формувалася система особливо уповноважених на місцях.
У Народному Секретаріаті точилася боротьба між більшовика-ми та лівими есерами. У лютому 1918 р. ліві есери обгрунтовано запропонували, щоб народних секретарів, у переважній більшості комуністів, замінили колегіями. Після Всеукраїнського з'їзду Рад, враховуючи, що ліві есери одержали майже половину місць в ЦВК нового складу, більшовики були вимушені поступитися їм полови-ною місць у складі уряду, що формувався. Проте ліві есери зажадали зміни більшовицької політики в питанні про Брестський мир і надання їм секретарств (військового, внутрішніх справ, шляхів сполучення) і посади голови Народного Секретаріату. Коли ці вимоги були відкинуті, ліві есери відмовилися виділити своїх пред-ставників до Народного Секретаріату. 29 березня на засіданні ЦВК вони оголосили декларацію про невизнання Народного Секретарі-ату. У зв'язку з цим останній був сформований і діяв до середини квітня 1918 р. у складі 9 більшовиків та 2 українських соціал-демо-кратів.
Місцеві Ради. В міру організації радянського державного апа-рату на місцях ліквідовувалися урядові установи Центральної Ради. 24 січня 1918 р. народне секретарство внутрішніх справ повідомило, що "жодне розпорядження, яке виходить від скинутої Центральної Ради, не повинно виконуватися", а винні у невиконанні цієї вказі-вки "оголошуватимуться ворогами народу України". 27 січня Наро-дний Секретаріат скасував посади губернських, повітових та місь-ких комісарів Тимчасового уряду і Центральної Ради.
Політичною підставою організації та діяльності місцевих Рад була їх більшовизація. У деяких пролетарських центрах це завдання було розв'язане ще наприкінці 1917 р. Проте більшовики намагалися завершити цей процес повсюдно. У цьому