Реферат на тему:

Верховна Рада України в системі органів державної влади

Парламент і парламентаризм притаманні демократичній, правовій державі, відображають рівень розвитку громадянського суспільства. Під парламентаризмом розуміється система організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту у її здійсненні [10, с.23]. У широкому смислі парламентаризм можливо визначити як загальне явище, як систему взаємодії суспільства і держави, для якої історично характерно визнання провідної ролі загальнонаціонального постійно діючого колегіального представницького органу державної влади – парламенту – в здійсненні державно-владних повноважень [11, с.15]. Парламент має державно-владні повноваження. Це означає право прийняття законодавчих актів, обов’язкових для виконання усіма організаціями, установами та громадянами України.

Майбутнє парламенту залежить від того, наскільки успішно він виконує функції головного представницького органу державного управління, що, у свою чергу, зумовлено раціональністю адміністративно-організаційного становлення законодавчого органу. Раціональність передбачає формування та впровадження організаційних структур, які забезпечують зв’язок із середовищем функціонування. В процесі адміністративно-організаційного становлення (інституціо-налізації) законодавчий заклад стає автономним, цілісним, стабільним, виробляє усталені процедури.

Законодавчому органу притаманна тенденція розвитку різних напрямків організаційної структури: через розвиток представницьких повноважень, шляхом створення та підтримки спеціальних робочих груп, вдосконалення організаційних та політичних аспектів управління, формування системи політичного суперництва.

В процесі адміністративно-організаційного становлення існує зв'язок законодавчого органу із зовнішнім середовищем, територіальними та іншими об’єднаннями виборців. Зв’язок є прямий та зворотний: між депутатами та виборцями, через організовані громадські групи, які відображають певні політичні та інші інтереси. Зв’язок із виборцями надає можливість створення сприятливого середовища для законотворчої діяльності та надання легітимності діям депутатів. Світовий досвід наводить, що, навіть за умов раціональної організації законодавчого органу, підтримка з боку громадськості з часом може змінитися. Якщо зв'язок із виборцями порушений, це, у майбутньому, призведе до розпаду усієї політичної системи внаслідок відсутності основи легітимності законодавчого органу.

Парламенти мають різницю у ступені розвитку та специфіці організаційної структури. Для слаборозвинених парламентів характерна відсутність постійних, міцних зв’язків із виборцями, нерозвиненість парламентських норм, нечітке розділення обов’язків між керівниками. Такі парламенти не спроможні витримати політичні катаклізми у суспільстві. Наприклад, німецький Рейхстаг часів Веймарської республіки, французький парламент часів Третьої республіки. Але розвиненість парламентських структур не завжди означає стабільність, постійність, незмінність.

Парламентські структури мають властивість відродження. Саме ця властивість визначає їх життєздатність. Представницькі структури можуть адаптуватися до змін, реформ. Саме міцні зв’язки з виборцями є підставою адаптації змінам у електораті. Прогресивні політичні партії та реформаторські сили ініціюють зміни у законодавчих структурах з метою створення сприятливих умов для реформування. Так, новий спосіб мислення впливових політиків, політичні реалії стали причинами так званих камеральних реформ (скасування верхніх палат у парламентах, наприклад, у Новій Зеландії, Данії, Швеції після другої світової війни).

Зміни у законодавчій структурі та процедурах відбуваються під впливом зовнішніх (війна, революція, економічна криза) та внутрішніх (необхідність організаційного реформування) чинників. Наприклад, американський Конгрес, який часто називають найбільш стійким законодавчим утворенням світу, під впливом потрясінь 60-70-х років нашого сторіччя змінився настільки, що дослідники називають його сесії засіданнями “реформованого Конгресу”. Під впливом економічної кризи активізувався процес формування політичних блоків у Верховній Раді України.

Однак, це не означає, що законодавчі структури змінюються негайно. За своїм призначенням парламенти повинні бути спроможні витримувати тиск реформ. Зміни у законодавчих структурах важко проводити, прогнозувати. Невизначеність та подвійність як властивості, характерні для процесів розвитку інституцій, можуть вступити у протиріччя з раціональними діями, спрямованими на підвищення ефективності їх роботи.

Таким чином, поняття “адміністративно-організаційне становлення законодавчих структур” не співпадає з поняттям “безумовна структурна стабільність”, не означає незмінність структур. У той же час ефективно діючий, спроможний оперативно реагувати на зміну зовнішніх та внутрішніх чинників парламент сприяє стабільності демократичного суспільства. Найважливішим завданням дослідження законодавчих структур постає визначення окремих стадій розвитку законодавчих інституцій, формулювання принципів, згідно яким відбуваються структурні зміни.

Як приклад, нами буде зроблений аналіз діяльності парламентів, зміни в яких найбільш характерні та відбувалися протягом 1980-1990-х років. Політичні реалії та зовнішні чинники різні – від стабільності та прогнозування у випадку британської Палати Громад до невизначеності, нестабільності представницьких структур Центральної та Східної Європи.

Палата Громад сформувалась шляхом еволюції з початку
ХIII сторіччя. Британський Парламент, який складається з Палати Лордів та Палати Громад, визначають як найбільш авторитетну, класичну парламентську структуру. На сучасну політичну систему Великої Британії безпосередньо впливають організовані громадські групи, які з’явилися внаслідок економічного розвитку. Після закінчення Другої світової війни британський Парламент здійснював незначний вплив на формування державної політики. Починаючи з 1970-х парламент почав відігравати активну роль у політичних процесах частково внаслідок того, що інтереси окремих громадських груп починали приймати форму активного лобіювання.

Сучасний німецький парламент сформувався по закінченню Другої світової війни. Возз’єднання Німеччини у 1991 році та приєднання внаслідок цього п’яти східних земель, де протягом
45 років існував інший суспільний устрій, визначило необхідність адаптації до нових умов двох палат парламенту країни – палати представників, або Бундестагу, та федеративного сенату, або Бундесрату.

Дослідники майже 40-річного досвіду існування парламенту Федеративної Республіки відмічають та доказують властивість адаптації. Парламентські партії впливають на формування політичного курсу та визначають, в основному, структуру Бундестагу. В той же час, розвиток парламентських партій – процес непередбачуваний. Так, протягом 1993-1996 років їм стало складно завойовувати голоси виборців. Залучення до діяльності парламенту нових депутатів не ліквідує проблеми, пов’язані з необхідністю вдосконалювати парламентські структури.

Післявоєнний парламент Італії мав значну організаційну автономію, незважаючи на