Процес законотворчої діяльності українського парламенту неусталений, існує багато проблем. У доповіді Голови Верховної Ради XIII скликання О. Мороза про стан законодавчої бази в Україні “У складних умовах домінувала тенденція зростання кількісних та якісних показників роботи парламенту” [21] зазначалося, що протягом часу роботи Верховної Ради XIII скликання прийнято 753 закони (у XII - 402), ухвалено постанов 1625 проти 1134. Але проблемою постає якість законів. Так, 90% законів – це доповнення і зміни до діючих і нових законів та закони про ратифікацію міжнародних договорів. Іншою проблемою у законотворчій діяльності Верховної Ради постає застосування права вето Президентом України щодо прийнятих законів. Лише за період діяльності Верховної Ради XIII скликання Президент повернув на повторний розгляд Верховної Ради понад 50 законів. У ряді випадків Верховна Рада подолала вето Президента, в інших – погодилась з ним [10, с.27]. Світовий досвід наводить, що таке масове “вітування” характерно за умов існування гострого протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади. Для подолання гострого протистояння треба шукати компромісні рішення.

Окрім цієї, існує проблема розриву у терміні прийняття законів та нормативних актів. Адже закони та нормативні акти становлять єдину систему законодавства і тому актуальним є впровадження у практику законотворчого процесу системного підходу шляхом розробки і прийняття Концепції розвитку законодавства України. Необхідність прийняття Концепції підтверджують такі дані: з майже 150 питань, винесених на порядок денний лютого – березня 1999 року парламентом XIV скликання розглянуто лише 50. Причиною тому була незадовільна підготовка законопроектів у профільних комітетах [22].

Серед політичних та правових здобутків Верховної Ради у здійсненні законотворчої функції, безперечно, можливо назвати прийняття Основного Закону – Конституції України, незважаючи на неузгодженості та прогалини, які знаходять у ній фахівці; прийняття Декларації про державний суверенітет України; Акту проголошення незалежності України. Серед важливих законів, що регулюють діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, були прийняті закони про Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату, Уповноваженого з прав людини, про місцеве самоврядування, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду національної безпеки і оборони. Але практика функціювання самої Верховної Ради України довела необхідність прийняття закону про Верховну Раду. Підтвердженням тому є неузгодженість у регламенті роботи, фактичний стан справ про недопущення сумісництва депутатського мандату з займанням інших посад. Окремою проблемою постає структуризація Верховної Ради, оптимальне вибудовування системи комітетів. Фахівці зазначають, що серед провноважень Верховної Ради повинно бути офіційне тлумачення змісту прийнятих законів тому, що відсутність у парламенті цього повноваження негативно впливає на правозастосовну практику, розчленовуючи, розмиваючи законодавчу діяльність [23, с.12; 18, с.47].

Парламент як орган народного представництва повинен виражати суспільні інтереси шляхом здійснення постійних зв’язків із електоратом. Це є запорукою та забезпечує виконання головної функції парламенту – законотворчої.

Парламентський контроль здійснюється Верховною Радою у межах, визначених Конституцією (п.33 ст.85). Конституцією збережено депутатський запит як класичний інструмент контролю. Згідно ст.86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій, розташованих на території України, незалежно від підпорядкованості та форми власності. Відповідні керівники обов’язково повинні повідомляти народному депутату результати розгляду запитів.

Це, головним чином, контроль за прийняттям і здійсненням Державного бюджету України, за діяльністю Кабінету Міністрів, за додержанням конституційних прав і свобод громадян. Так, якщо в 1990-1994 роках відбулося лише одне парламентське слухання і взагалі не проводилися дні уряду у Верховній Раді, то під час роботи Верховної Ради XIII скликання проведено вісім парламентських слухань і 20 днів уряду [21]. З іншого боку, Верховна Рада, за Конституцією, фактично не має права контролювати виконання законів.

Щодо структуроутворюючої функції, то від вирішення проблеми формування структурованого професійного парламенту залежить його дієздатність. За діючою Конституцією парламент України складається з 450 народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 4 роки. Ним може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу та проживає на території України протягом останніх п’яти років. Громадянин, що має судимість за скоєння умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку, не може бути обраний до Верховної Ради.

До структуроутворюючої функції належить право Верховної Ради на кадрові призначення чи обрання певної посади, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією (ст.85 п.12,15-21,24-27). Здійснення цієї функції забезпечує динамічну рівновагу у системі утримань і противаг, яка доповнює і робить реальним принцип розподілу влад. Реально принцип розподілу влад може бути дотриманий не тільки кадровою політикою, а й шляхом визначення функціональних повноважень кожного з системи органів державної влади.

Серед супутніх функцій парламенту називають установчу. Щодо самого змісту установчої функції, то існують різні підходи. Так, установчою функцією називають