Захист в цивільному праві

До тих пір, поки внутрішня потреба правозгідної поведінки, усвідомлення її соціальної цінності та водночас усвідомлення соціальної шкідливості невиконання правового обов'язку не ста-нуть надбанням кожного, залишатиметься актуальною пробле-ма гарантування прав та свобод особи, прав інших учасників цивільних відносин.

Однією із таких гарантій є правовий захист.

Суть правового захисту трактується неоднозначне. У наукових публікаціях радянського періоду висловлювалися найрізно-манітніші погляди на поняття правового захисту. Одні автори вважали, що правовий захист включає в себе видання правових норм, які встановлюють права та обов'язки, порядок їх здійснення та захисту, діяльність навіть самих суб'єктів по здійсненню своїх прав, а також діяльність спеціальних органів по попередженню правопорушень та реалізації правових санкцій.

Інші притримувалися погляду, за яким правовий захист розгля-дався як система заходів, що спрямовані на забезпечення недо-торканості права, його здійснення та ліквідацію його порушень.

Правовий захист трактувався і як державно-примусова діяльність, що спрямована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов'язку.

Правовий захист (окрім самозахисту та самооборони) немож-ливий поза діяльністю відповідних державних органів. Якщо ж відновлення порушеного права проведено самим порушником, то таке відновлення не може вважатися правовим захистом.2 Але діяльність, яка спрямована на відновлення права, — це ще не саме відновлення. Особливе значення має результат цієї діяль-ності, тобто безпосередня реалізація міри державного примусу, що визначена у рішенні цього органу. І саме це є головним у; суті правового захисту.

Правовий захист — завжди акт, що вже відбувся. В окремих; випадках для реалізації міри державного примусу достатньо винесення судового рішення. Оскільки в рішеннях про визнання права чи розірвання договору відповідач не примушується до певної активної поведінки, акт правосуддя і правовий захист збігаються у часі. Якщо ж відповідач присуджується до певної поведінки: повернути майно, сплатити неустойку, — реалізація державного примусу органічно пов'язана з виконанням рішення, без чого правовий захист не може вважатися таким, що відбувся.

Правовий захист можна розглядати і в динаміці — як процесі захисту, що має свій початок (подання позову, заяви) та кінець.

Правовий захист органічно пов'язаний з правовою охороною, однак ці категорії не можна назвати ідентичними.

Правову охорону слід розглядати на двох рівнях. На першому — вона полягає у регулюванні певних суспільних відносин, тоб-то у наданні їм відповідної юридичної оболонки. Об'єктом пра-вової охорони виступають тут саме суспільні відносини. У цьому розумінні правова охорона ототожнюється з правовим регулю-ванням, яке здійснюється законом.

На другому рівні об'єктом правової охорони стають конкретні суб'єктивні права конкретних учасників цивільного правовідношення. Потреба у такій охороні виникає одночасно з виникнен-ням самого права. Правова охорона суб'єктивного права вклю-чає в себе систему різноманітних юридичних заходів з метою уберегти його від можливого порушення: контрольна діяльність органів державної влади, профілактична робота міліції, забезпе-чення можливості примусового виконання юридичного обов'яз-ку тощо. Отже, можливість захисту суб'єктивного права і конк-ретне його здійснення є одним із складників правової охорони.

Правовий захист є результатом реалізації особою права на захист.

Серед суб'єктивних цивільних прав особи праву на захист відводиться особливе місце та особлива роль.

Право на захист — це специфічний сторож інших цивільних прав, гарант їх здійснення. Вважати право на захист складовим «лементом кожного суб'єктивного права — значить применшу-вати його значення. Право на захист — самостійне право особи, ;а не прив'язка до конкретного права. У свою чергу, право особи є правом саме тому, що захищеність складає його «генетичний» і код. Звідси те, що не є правом, не захищається.

Право на захист складається із кількох окремих правових можливостей. До нього входить насамперед право на звернення за і судовим захистом. Носієм цього права є кожен учасник право відношення, будь-яка заінтересована особа. Його зміст складає і не тільки право подання до суду позову чи заяви (скарги), але і можливість подання зустрічного позову чи заперечення проти і позову. Заперечуючи позивачеві, відповідач тим самим просить судового захисту.

Принцип диспозитивності у здійсненні особою своїх прав дозволяє їй самій вирішувати питання про доцільність звернення за захистом. Інтерес у захисті може пригнічуватися іншими, більш вагомими, з її точки зору, інтересами.

Нездійснення особою свого права на захист — поведінка правозгідна. Однак не матиме жодного правового значення будь-яка угода, за якою один із учасників правовідношення наперед відмовляється від свого права на захист. Вирішення особою, права або інтереси якої порушені, питання про те, пред'являти позов чи утриматися від цього — справа приватна. Та як тільки суд прийме позовну заяву до розгляду, розпочате судове проваджен-ім набуває елементу публічності. Можливість відкликання осо-бою позовної заяви законом не передбачається.

Відмова від здійснення особою свого права на захист після прийняття судом позову до розгляду можлива шляхом відмови від позову. Така відмова не залежить лише від волі особи: вона має бути прийнята судом.

Відмова від позову — поняття матеріально-процесуальне, ос-кільки у кінцевому рахунку викликає не лише припинення провадження по справі, а й у багатьох випадках — припинення са-мого суб'єктивного права, заради захисту якого було пред'явле-но позов, а також припинення «законності» інтересу. Так, якщо особа відмовилася від позову про відшкодування збитків чи від позову про визнання її автором книги, вона не матиме уже пра-ва ще раз звернутися до суду за захистом.

Отже, відмова від позову в окремих випадках означає припи-нення суб'єктивного права за власною волею особи, тому має вважатися одностороннім правочином. Цей висновок відкриває шлях для визнання відмови від позову недійсною,