депутататiв.(стаття 2) Органiзацiя i дiяльнiсть Радянської держави

будується у вiдповiдностi з принципом демократичного централiзму: ...

обов`язковiстю рiшень вищестоящих органiв для нижщестоящих.(стаття 3)"

Незважаючи на такi юридичнi неузгодженностi з загальноприйнятими

демократичним свiтом нормами, що регулюють мiсцеве самоврядування

визначаючи його саме як недержавний чи автономний вiд державного

втручання iнститут самоорганiзацiї населення, згаданий вище закон "Про

мiсцевi Ради народних депутатiв та мiсцеве самоврядування" в редакцiїї

7 грудня 1990 року можна вважати днем вiдродження мiсцевого

самоврядування в Українi. Адже саме в цьому законi було повернуто до

вжитку сам термiн мiсцевого самоврядування, було визначено основнi

принципи на яких будується мiсцеве самоврядування, в тому числi

"самостiйнiсть i незалежнiсть Рад народних депутатiв у межах своїх

повноважень у вирiшеннi питань мiсцевого значення; економiчної i

фiнансової самостiйностi територiї; самофiнансування i

самозабезпечення; оптимальної децентралiзацiї."

Законодавство про органи мiсцевої влади .1968 - 1995 роки. Якщо

розглянути перелiк законодавства, яке регулювало питання створення i

органiзацiї дiяльностi мiсцевих органiв державної влади в Українi -

мiсцевих Рад народних депутатiв нової доби, то варто це починати з

часу появи першого українського закону 1968 року. Варто вiдмiтити, що

таких актiв було за чей час бiльше двадцяти. Проте видiлити варто

передусiм лише декiлька, якi мали надзвичайно важливе значення для

iсторiї розвитку самоврядування в Українi. Закону "Про мiсцевi Ради

народних депутатiв та мiсцеве самоврядування" ми уже торкались.

Згадаємо ще: 5 грудня 1990 року. Закон Української РСР "Про бюджетну

систему Української РСР." 3 лютого 1994 року. Закон України "Про

формування мiсцевих органiв влади i самоврядування". 24 лютого 1994

року. Закон України "Про вибори депутатiв i голiв сiльських, селищних,

районних, мiських, районних у мiстах, обласних рад".

8 червня 1995 року. Конституцiйний Договiр "Про державну владу i

мiсцеве самоврядування в Українi".

21 серпня 1995 року. Указ Президента України "Про Положення про

обласну, Київську, Севастопольську мiську державну адмiнiстрацiю та

Положення про районну, районну у мiстах Києвi та Севастополi державну

адмiнiстрацiю".

Структура влади в Українi 1990 - 1996 роки. Враховуючи факт постiйних

змiн структури влади в Українi за перiод з 1990 року, варто в

загальних рисах проаналiзувати особливостi тiєї чи iншої системи

влади. До 1990 року головну роль в органiзацiї та дiяльностi органiв

влади в Українi грала структура комунiстичної партiї. Адже на кожному

рiвнi адмiнiстративнотериторiального устрою iснувала вiдповiдна

партiйна структура: обком, райком, мiськком, а всi керiвники рад чи

виконкомiв обов`язково належали до правлячої партiї. Тому нiякої

автономностi органiв мiсцевої влади не було i не могло бути, а

партiйна вертикаль забезпечувала реалiзацiю "демократичного

централiзму". Саме партiйнi органи приймали головнi рiшення i

займались кадровими питаннями. Вiдповiдали ж за всi негаразди саме

виконавчi органи рад. Самi ж ради були чисто декоративними органами,

якi збирались лише два рази в рiк на одноденнi сесiї. Вiд грудня 1990

до березня 1992 року в Українi дiяла перша редакцiя Закону "Про

мiсцевi Ради народних депутатiв Української РСР та мiсцеве

самоврядуання". А за тодiшньою Конституцiєю вся влада в Українi

концентрувалась по лiнiї Рад, де Верховна Рада України здiйснювала всю

повноту влади вiд iменi України. Верховна Рада формувала Уряд - Раду

мiнiстрiв, здiйснювала iншi кадровi призначення, мала право скасування

рiшень органiв виконавчої влади та розпуску мiсцевих рад всiх рiвнiв.

Правда декларацiя про державний суверенiтет України, прийнята 16 липня

1990 року, проголосила, що влада в Українi має будуватись за принципом

її розподiлу на законодавчу, виконавчу i судову. Проте реальний

розподiл влади почався iз заснуванням в Українi поста Президента.

Пiсля всенародного обрання Президента 1 грудня 1991 року почалось

внесення змiн i доповнень до Конституцiї та вiдповiдна корекцiя

українського законодавства. Саме на початку 1992 року , у лютому -

березнi були прийнятi два нових закони "Про представника Oрезидента

України" та "Про мiсцевi Ради народних депутатiв та мiсцеве i

регiональне самоврядування". На мал.1 показана структура влади в

Українi в 1992 - 1994 рокiв. Cаме в цей перiод в Українi вiдбувся

реальний розподiл влади на законодавчу - яку уособлювала Верховна Рада

та виконавчу - яку очолив Президент. За цiєю моделлю Президент одержав

виконавчу вертикаль iз представникiв Президента в областях i районах,

якi здiйснювали державну виконавчу владу i контролювали органи

мiсцевого самоврядування з питань здiйснення ними делегованих

державних функцiй i дотримання Конституцiї i законiв України. Закон

визначав Представника Президента найвищою посадовою особою державної

виконавчої влади в областi i районi. На нього покладалось загальне

керiвництво мiсцевою державною адмiнiстрацiєю, виконання районного та

обласного бюджетiв, контроль за дотриманням Конституцiї та

законодавства. Варто вiдмiтити, що цей закон був досить загальним. Всi

iншi питання дiяльностi адмiнiстрацiй мали регулюватись актами

Президента України. Нова редакцiя, названого вище закону, була

прийнята 26 березня 1992 року пiсля схвалення 5 березня 1992 року

закону "Про представника Президента України" Врахувала передачу

частини повноважень вiд обласних та районних рад Представникам

Президента. Головним тут було те, що на районному i обласному рiвнi

ради народних депутатiв позбавлялись власних виконавчих органiв i

носили характер виключно представницьких органiв. Лише на рiвнi

населених пунктiв функцiонувало реальне самоврядування. Оскiльки ще

перша редакцiя закону "Про мiсцевi ради народних депутатiв та мiсцеве

самоврядування" лiквiдувала так звану "радянську матрьошку", а саме

пiдпорядкування рад одна однiй по вертикалi, то введення iнституту

Представникiв Президента мало остаточно лiквiдувати радянську модель

влади i створити систему влади де поєднується принцип забезпечення в

регiонах державного управлiння через мiсцевi державнi адмiнiстрацiї з

широкою самодiяльнiстю громадян в населенних пунктах через органи

самоврядування з досить широкими повноваженнями. Основним недолiком

такої структури влади стало те, що Представники Президента в областях

i районах фактично не мали виходу на Кабiнет Мiнiстрiв, вплив Уряду на

їх призначення та управлiння дiяльнiстю був надто слабкий, а

адмiнiстрацiя Президента не могла забезпечити тiсної