Унітарна держава (від лат. “unus” - один) – це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають ознак суверенітету (державності) (11, с.46)[11].

До унітарних держав належать країни Балтії, Польща, Білорусія та багато інших. найважливіші юридичні ознаки унітарної держави:

до складу унітарної держави не входять державні утворення, наділені ознаками суверенітету;

єдина система державних органів;

в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

єдине громадянство;

у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник. (12,с.121)[12].

Федерація – це складна союзна держава, що містить державні утворення (суб’єкти федерації, які мають юридично визначену політичну самостійність. У науковій літературі розглядають два різновиди федерації:

а) союзну федерацію (федерація, яка заснована на договорі), суб’єктами якої є суверенні держави, що зберігає за собою значний обсяг повноважень самостійно вирішувати питання місцевого значення. До юридичних ознак федерації належать:

двохрівнева система законодавства (законодавство федерацій і законодавство суб’єктів федерації);

двохрівнева система державних органів (федеральних і суб’єктів федерації).

Подвійне громадянство.

У міждержавних стосунках суб’єкти федерацій виступають від свого імені (13, с.165)[13].

Як відомо, союзною (договірною) федерацією був Союз Радянських Соціалістичних Республік. В сучасних умовах союзні федерації, фактично не існують. Хоча слід зазначити, що ряд країн, наприклад, США, ФРН, у своєму розвитку пройшли через етап договірної федерації.

У сучасному світі ми спостерігаємо Російську Федерацію, заснованою на автономії.

Специфічною формою державного устрою є конфедерація – союз держав, об’єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад військовим) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

Ознаки конфедерації:

відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової системи;

рішення загально конфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковим, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

наявність безумовного права виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів (14, с.98)[14].

Конфедерація – це досить нестійка, перехідна форма від співіснування повністю незалежних держав до їх федерації або до утворення нової унітарної держави. Через етап конфедеративних відносин у своєму розвитку пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, яка і нині офіційно називається конфедерацією. З 1981 по 1989 рік існувала конфедерація Сенегамбія, що об’єднувала Сенегал і Гамбію.

Щодо України то, як свідчить історичний розвиток України, вона упродовж 70 років входила до складу федеративної держави, якою був Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 1922 – до 1991рр.). Але й за тих часів Україна залишалась за своїм політично – територіальним устроєм унітарною державою. На сьогоднішній день Україна є унітарною державою за статтею 2 пунктом 2 Конституції України.

Принцип Унітарності нашої держави означає її єдність, соборність в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному0 та інших відношеннях. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність. У Конституції України щодо цього зазначається, що територія України у межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою (ст. 2 Конституції України). Існуючий поділ України є адміністративно – територіальним поділом і не має політичного характеру. Окремі адміністративно – територіальні одиниці мають адміністративну автономію і певні атрибути держави (Автономна Республіка Крим) або спеціальний статус міст республіканського значення (міста Київ і Севастополь), але це не впливає і не може впливати на визначення форм державного устрою України як унітарної держави (15, с. 162)[15].

Отже, можна узагальнити, що:

за своєю суттю державний устрій – це поняття, що охоплює все коло питань щодо державного ладу в організаційному від ношені, являє собою певний тип держави, який виявляється в політичних, економічних, соціальних основах і принципах організації держави, правового статусу громадян цієї держави, територіального устрою держави і системи державних органів;

за своїм змістом державний устрій – це певний механізм держави, тобто має організаційні основи української держави;

за своєю формою державний устрій – це територіальна або національно – територіальна організація державної влади, що поділена на окремі складові частини, які перебувають у тісному взаємозв’язку між собою і вищими органами держави, тобто це поняття щодо всього кола питання про внутрішній поділ держави на складові частини, їх правове становище, взаємовідносини між державою в цілому та її складовими частинами (16, с.86)[16].

4.Державно – правовий режим

У вітчизняній юридичній науці питання про державно – правовий режим вивчене недостатньо. В умовах недослідженості цієї проблеми питання про роль державно – правового режиму в структурі державного ладу конкретної країни у межах досліджень не розглядалося по суті. Незаперечним було лише те, що деякі наслідки еволюції державно – правового режиму не справляли суттєвого впливу на державний лад і не відігравали особливої ролі в його структурі. Хоча державно – правовий режим має важливе значення у формуванні будь –якої держави. Варто зауважити ще й те, що при дослідженні проблеми державно – правового режиму виникало безліч суперечностей про не розмежованість характеристик політичного і державного режимів.

Державно – правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства (17, с. 37)[17].

Це поняття відповідає на поняття здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, а також настільки реально громадяни впливають на стан державних і суспільних справ. Поняття державно – правового режиму не слід ототожнювати з поняттям “політичний режим”, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має ширше значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям “державно - правовий режим”, а й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи – політичних