Тілесні покарання поділялись на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха. До больових закон відносив биття батогом, палями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстроково, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву “потік та пограбування”.

У другій половині ХVІІ ст частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Широко застосовувались ганебні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи та кофіскація майна. Штрафи називалися “вина” і поділялися на “вину рядову” і “злодійську”. За моральну кривду платили штраф, який називався “нав'язка на муку”. Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалась до вагітних жінок, дівчаток – до 13 років, хлопчиків – до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

Судова практика другої половини ХVІІ ст. має багато прикладів пом'якшення покарання з причин особистої заінтересованості суддів у вигляді сплачення штрафів на користь суду, місцевої адміністрації або передачі цим органам майна, земельних ділянок. Значна частина зазначених штрафів і майна опинялась в руках самих суддів і чиновників [с.256].

Джерелами кримінального права в Україні на початку ХІХ ст. були ІІІ Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 р. – 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точи зору кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів – Кримінальне уложення – була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частини, які поділялися на розділи, глави і статті.

Особлива частин Уложення, яка містила 2043 статті, встановлювала покарання кримінальні і виправні найсуворішими з яких були: позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою, заслання на каторгу в Сибір, на Кавказ. Позбавлення усіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов’язаних з належністю до певного стану, припинення подружніх стосунків, позбавлення прав на майно, позбавлення батьківських прав.

848 статей містили у своїх санкціях той чи інший вид позбавлення волі: арешт згаданий у 304 статтях, гамівний будинок – у 126, монастир – у 6 і в одній статті згадується “тримання під вартою”. Для порівняння, у Зводі такий вид покарання, як позбавлення волі, згадується лише в 41 статті. [с.372].

Про відсутність виваженої системи покарань свідчить той факт, що в деяких статтях Уложення називалися 4 види позбавлення волі, в інших три.

У т. XV Зводу і в Уложенні зберегли таку нелюдську кару, як тілесні-болісні покарання: биття батогом, хлистом, палкою. За вироком військових судів застосовувалося биття шпіцрутенами до 12000 ударів.

Засуджених на каторгу таврували на лобі і щоках випалювали слово “кат”, тобто каторжний. Проте це страшне, принизливе для людської гідності покарання застосовувалося в традиціях феодального права – тільки для простого люду.

І Звід і Уложення звільнили від застосування тілесних покарань привілейовані стани – дворян, духовенство, почесних громадян, деякі розряди сільських посадових осіб. У 1824 р. звільнилися від тілесних покарань студенти й особи, які мали середню і вищу освіту.

Смертна кара призначалась за державні та карантинні злочини. Слід звернути увагу на надзвичайну складність системи покарань, недостатню визначеність санкцій, можливість заміни одних покарань іншими, наявність у багатьох статтях особливої частини посилань на інші статті для визначення міри покарань.

В радянському кримінальному законодавстві визначення покарання вперше було дано в “Керівних началах з кримінального права РСФРР”, які з 4 серпня 1920 року були офіційно введені в дію на території України.

Отже, в ст..7 було визначено, що “покарання – це ті міри примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останніх (злочинців) [ с.6].

При визначенні покарання суд повинен був враховувати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця і його соціальну прналежність. При цьому покарання повинно було базуватись на доцільності його застосування. Недостатня увага до визначення суб'єктивної сторони злочину вела до принципу об'єктивного вмінення, коли ступінь покарання пов'язувалась з ркзультатом злочину, а не з його мотивами. На міру покарання впливала соціальна приналежність злочинця і соціальна спрямованість діяння. Система покарань за Керівними началами включала: догану, громадський осуд, примусове вивчення курсу політграмоти, бойкот, виключення з колективу, відшкодування збитків, усунення з посади, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом народу, примусові роботи, позбавлення волі, оголошення поза законом, розстріл. У часи воєнного комунізму багато з цих покарань використовувалися в адміністративному і позасудовому порядку.

Слід вказати на існування таких антиправових інститутів, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення того міста, де були знищені продовольчі склади, розібрані залізничні колії тощо [ с.269-270].

Кримінальний кодекс УСРР 1922 р.

Даний кодекс не містив визначення покарання.

Метою покарання було попередження нових правопорушень, пристосування порушника до умов гуртожитку, позбавлення злочинця можливості здійснювати нові злочини.

Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі “соціальної правосвідомості”, Керівних начал з кримінального права 1919 і статей КК УРСР. Широко застосовувався принцип аналогії закону, що давало судам можливість широкого