За КК УСРР 1922 р. 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний – 6 місяців.

Ст.54 КК УСРР передбачала визнання засудженого “ворогом трудящих”. Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.

Кримінальне право в період панування тоталітарного режиму (1929-1933 рр.).

Для розвитку кримінального права 30-х років характерним було ужорсточення заходів покарання. В ці роки в галузі кримінального права відбулися серйозні деформації, які повністю зруйнували гарантії прав особистості в кримінальному судочинстві. Перш за все назвемо постанову ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року ”Про охорону майна державних підприємств колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної власності”, яка ввійшла в історію кримінального законодавства як Закон від 7 серпня 1932 року. Його було прийнято за ініціативою Сталіна. Отже, цей закон розглядає будь-якого злочинця, який посягав на громадську власність, ворогом народу, а боротьбу з такими злочинами оголошував головним обов'язком кожного громадянина. Відповідно до цього законодавчого акта розкрадання соціалістичної (державної і колгоспно-кооперативної) власності каралося розстрілом, а за “пом'якшувальних обставин” – позбавлення волі на термін не менше 10 років з конфіскацією всього майна. До таких злочинців не могла застосовуватись амністія. За жменю зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, колгоспник діставав термін у концтаборах. В ряді районів України справа дійшла до того, що Закон від 7 серпня 1932 р. застосовувався навіть у випадках зрізання колосків одноосібниками на власному полі. У народі цей акт охрестили “законом про п'ять колосків”. Практика застосування цього закону потягнула за собою різкий ріст кількості засуджених. Тільки за неповні п'ять місяців після його прийняття було засуджено 54645 чоловік з них 2110 – до найвищої міри покарання.

За антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства щодо колгоспників передбачалось позбавлення волі від 5 до 10 років.

Постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 25 грудня 1932 року вносилися зміни в ст.127 КК УСРР, яка передбачала покарання за спекуляцію. За новою редакцією цієї статті спекуляція каралась позбавленням волі на термін не менше 5 років з конфіскацією всього або частини майна.

У відповідній постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 23 серпня 1934 р. зазначалося, що обважування і обмірювання покупців карається позбавленням волі терміном до 10 років.

Згідно з постановою ЦВК СРСР від 8 червня 1934 року за шпигунство, перехід на бік ворога, втечу або переліт за кордон передбачався – розстріл з конфіскацією всього майна, а при пом'якшувальних обставинах – позбавлення волі терміном до 10 років з конфіскацією майна. Недонесення з боку військовослужбовця про підготовку або здійснення зради каралось позбавленням волі терміном до 10 років. У разі втечі військовослужбовця за кордон члени його сім'ї, які знали про втечу, за недонесення каралися позбавленням волі терміном від 5 до 10 років з конфіскацією майна. Інші повнолітні члени сім'ї зрадника позбавлялись виборчих прав і засилались у віддалені райони Сибіру на 5 років, що грубо порушувало один з основних принципів кримінального права про відповідальність і покарання тільки за вчинення злочину [ с.319-320].

Кримінальний кодекс УРСР від 28 грудня 1960 року.

Найважливіші положення цього кодексу:

відмова від принципу аналогії в кримінальному праві,

проголошення вини єдиною підставою кримінальної відповідальності,

зменшення видів покарань,

оголошення смертної кари виключною мірою покарання,

зниження максимального з 25 до 15 років, терміну позбавлення волі,

відновлення практики умовного засудження,

призначення покарання лише за вироком суду,

індивідуалізація покарання,

посилення боротьби з рецидивною злочинністю.

В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР 1960 року говорили про значну демократизацію кримінальної політики держави [с.362].

Кримінальний Кодекс 1960 р. не знав поняття покарання. Але деякі спроби в цьому напрямку робилися лише в теорії кримінального права. Найбільш поширеною була позиція, автори якої розглядали покарання як міру державного примусу, яка застосовувалась судом від імені держави до осіб, винних у вчинені злочинів, з метою загального і спеціального попередження злочинів [ с.7].

Згідно із ст.22 КК УРСР 1960 р. покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного використання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Види покарань:

позбавлення волі на певний строк;

довічне позбавлення волі;

виправні роботи без позбавлення волі;

позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю;

штраф;

громадська догана [с.33].

Кримінальний кодекс України 2001 року

Згідно із ст.50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Метою покарання є не тільки кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Чинний Кримінальний кодекс України здійснив революційний переворот. Справа в тому, що кримінальне законодавство часів Радянського Союзу, починаючи з “Руководящих начал” 1919 р. і закінчуючи КК України 1960р, будували систему покарань за принципом – від найтяжчих до найменш тяжких. Це прямо