Структура і порядок роботи парламентів світу.

Побудова, склад і організація парламентів.

Характеристика парламентаризму набуває завершеності тільки тоді, коли враховуються структура і організація, зміст компетенції і головні напрями діяльності самих представницьких органів. Розгляд цих питань дає змогу скласти об’єктивне уявлення про те, як реалізуються засади теорії народного представництва, наскільки їхня природа відповідає політичним потребам сьогодення. Тільки завдяки аналізу загальних закономірностей побудови і визначенню основних функцій парламентів та врахування відповідних особливостей, властивих конкретним країнам, можна встановити реальну роль представницьких органів у здійсненні державної влади, справжнє місце їх у державному механізмі.

Термін “парламент” має узагальнююче значення. Представницькі органи нерідко мають інші офіційні назви. Наприклад “національні збори”. Ця назва досить вдало передає характерні риси парламенту як загальнодержавного органу. Близькими за змістом до неї є назва “народні збори”/ так зафіксовано в конституціях Албанії та Болгарії/ або “державні збори” /Естонія та Угорщина/. У деяких країнах назва парламенту відбиває форму державного устрою – “федерадьні /союзні/ збори”/ Росія, Швейцарія/. Нарешті, є країни, представницькі органи яких мають такі назви, як “законодавчі збори /асамблея/” або “палата представників /депутатів/”.

Усі ці назви прямо вказують на одну з головних формальних прикмет представництва – колегіальність. Те саме можна сказати і про таку назву, як “конгрес”. За прикладом в США така офіційна назва парламентів встановлена в більшості країн Латинської Америки.

Парламенти в Скандинавських країнах мають зовні суто індивідуальні

назви. Наприклад, у Данії це фолькетінг, в Ісландії – альтінг, у Норвегії – стортінг, у Швейцарії- рикетаг. Сюди можна віднести й такі назви, як сейм /Латвія, Литва/, кнессет /Ізраїль/, сабор /Хорватія/, меджліс /деякі країни Азії/. Усі ці назви мають значення офіційних термінів, якими позначають парламенти та їх представницький характер. Але перебільшувати оригінальність цих термінів не слід. Напрклад, датський фолькетінг українською мовою перекладається як народні збори.

Парламенти в окремих країнах зберегли історичні назви, які мали ще станово-представницькі установи часів феодалізму. Так, представницький орган в Іспанії в наші дні називають кортесами, а в Нідерландах – генеральними штатами. У Великобританії парламент також зберіг свою первісну назву – власне парламент. Парламентами називаються представницькі органи у більшості англомовних країн, що взяли за взірець британську конституційну систему /Австралія, Канада, Нова Зеландія, тощо/.

У конституціях Бельгії, Італії, Казахстану, Молдови, Франції, Чехії, Японії та ряду інших держав також використовується термін “парламент”. Водночас основні закони Австрії, Польщі та ФРН такого терміну не знають. Конституції цих держав не позначають обидві палати як єдиний законодавчий орган – парламент. Це, однак, не означає, що він тут не існує. Про це свідчать зміст повноважень палат і порядок їх взаємодії, передбачені в конституційних текстах.

Одним з вихідних моментів у характеристиці парламентаризму як загального явища та визначенні особливостей представницьких оганів конкретних країн є їх побудова. У свою чергу, головною ознакою побудови парламентів значної кількості країн є двопалатність, або бікамералізм.

Двопалатність тривалий час була типовою рисою парламентаризму. Історично створення або збереження верхніх палат відображало компроміси, що були досягнуті між буржуазією і феодальним класом в їхній боротьбі за політичну владу. В наш час існування верхніх палат передусім пояснюється

потребами оптимізації парламентської організації. Акцент звичайно ставиться на необхідності забезпечити врівноважений підхід у парламентській роботі, надати їй високого професійного рівня. Нерідко пишуть, що діяльність верхніх палат має стримувати нижні, створювати такі умови, за яких буде забезпечений зважений законодавчий процес, виключене прийняття непродуманих та поквапливих рішень і зберігатиметься рівновага в державному механізмі.

У федеративних державах двопалатна побудова парламентів вважається чи не обов’язковою і пояснюється необхідністю представництва на загальнонаціональному рівні інтересів суб’єктів федерації та їхнього населення. За прийнятою формулою, депутати нижніх палат парламенту представляють увесь народ /виборчий корпус/ в цілому, а верхніх – тільки свій штат, провінцію тощо.

Історично верхні палати сприймалися і певною мірою сприймаються нині як консервативний за своєю політичною природою елемент парламентаризму. Цьому сприяють різні державно-правові фактори, які супроводжують їх формування і діяльність. Проте все це не є більше, ніж загальна схема. Реальність не завжди відповідає такій схемі.

Сьогодні двопалатність вже не має значення типової риси явища парламентаризму. До другої світової війни однопалатні парламенти в Західній Європі в умовах демократичного правління існували лише в Люксембурзі й Фінляндії. У повоєнні роки на засадах однопалатності були реформовані парламенти в таких європейських країнах, як Греція, Данія, Португалія і Швеція. Не прийняли принцип бікамералізму у переважній більшості молоді незалежні країни Азії і Африки. Однопалатні представницькі органи були утворені в країнах Центральної та Східної Європи /за винятком Югославії/. Проте характерно, що в наші дні Польща, Румунія, Словенія, Чехія і Ховатія звернулися до двопалатної форми побудови парламентів.

У двопалатних парламентах палати мають різні назви. Однією з найбільш поширених назв нижніх палат є “палата представників”. Таку назву

72

встановили конституції Австралії, Бельгії, Філіппін, США, Японії та деяких інших держав. Для парламентів більшості президентських республік Латинської Америки, Іспанії, Італії та інших характерною назвою нижніх палат є “палата /асамблея, конгрес/ депутатів”. Конституції фіксують і інші назви нижніх палат: “національні збори” /Франція/, “палата громад” /Великобританія, Канада/, сейм /Польща/ тощо.

Для верхніх палат майже універсальною назвою є “сенат”. Її мають верхні палати парламентів США і президентських республік Латинської Америки, а також Австралії, Канади, Філіппін та інших. В Європі таку назву мають верхні палати парламентів Бельгії, Ірландії, Іспанії, Італії, Польщі, Ромунії, Чехії і Франції. Такі назви