У формуванні верхніх палат використовуються і деякі інші види процедур. В цілому слід підкреслити, що виборні верхні і нижні палати діють у різних умовах. Як зазначалося, на виборах у верхні палати віковий ценз для пасивного виборчого права звичайно вищий, ніж у нижні. Відмінності виявляються і в тому, що строк повноважень /так званий строк легіслатури/

76

членів верхніх палат нерідко більш тривалий. Так, у конгресі США членів нижньої палати обирають на два роки, а верхньої – на шість. У парламенті Австралії – відповідно на три і шість років, у Чехії і Японії – на чотири і шість, у Франції – на п’ять і дев’ять.

Більш тривалий строк повноважень членів верхніх палат ставить їх у меншу залежність від виборців у порівнянні з членами нижніх палат. Крім того, це зумовлює більшу стабільність в роботі, забезпечує депутатам верхніх палат більші можливості для політичного маневру. Слід також пам’ятати, що в країнах з парламентарними формами правління достроковому розпуску підлягають, як правило, тільки нижні палати.

Однак головною особливістю парламентів з різними строками повноважень палат є те, що склад верхніх палат частково оновлюється. У США і Чехії кожні два роки обирається третина членів сенату, у Франції це відбувається кожні три роки. В Австралії та Японії кожні три роки оновлюється половина складу верхніх палат. На думку теоретиків зарубіжного парламентаризму, такий порядок має на меті забезпечити спадковість у роботі представницького органу.

Разом з тим принцип часткового переобрання членів верхніх палат створює їм певні організаційно-функціональні переваги перед нижніми палатами в процесі парламентської діяльності. Ці переваги можуть мати суттєве значення, наприклад коли верхня палата відхиляє законопроект, прийнятий нижньою палатою незадовго до закінчення строку її повноважень. Природно, що немає ніяких гарантій вчасного узгодження цього законопроекту палатами. Ще більш проблематичним є повторне прийняття законопроекту новим складом нижньої палати. В умовах часткового переобрання верхня палата набуває якості постійного елементу парламентської побудови.

У ряді країн, де верхні палати повністю або частково формуються на основі виборчих процедур, встановлені однакові строки повноважень обох

палат. У Бельгії, Іспанії, Нідерландах, Польщі, Румунії, Хорватії, Швейцарії, Югославії це чотири роки, в Італії та Ірландії – 5 років.

Для членів однопалатних парламентів тривалість легіслатури встановлена, як правило, в межах 4-5 років. Прикладом може бути парламентська практика європейських країн. Чотирирічний строк повноважень парламентів визначений конституціями Албанії, Болгарії, Греції, Естонії, Ісландії, Данії, Норвегії, Португалії, Фінляндії та деяких інших держав. На такий самий строк обираються депутати до нижніх палат парламентів ряду федерацій, де верхні палати повністю або частково формуються на невиборних засадах /Росія, ФРН/ або де цей строк неможливо встановити через різні умови виборів депутатів від окремих суб”єктів /Австрія/.

П’ятирічний строк повноважень прийнятий для парламентів Кіпру, Люксембургу, Мальти й Угорщини та для нижньої палати парламенту Великобританії. Серед європейських країн тільки в Латвіії парламент обирається на три роки. З цього можна зробити висновок, що в державно-політичному житті країн світу сформувалися оптимальні підходи до періодичності скликань представницьких органів.

Проте абсолютизувати вище розглянуті риси парламентської побудови не слід. Значення їх треба пов’язувати з більш загальними факторами, що супроводжують державно-правовий розвиток тієї чи іншої країни. Зрештою форми парламентської організації та діяльності завжди наповнюються певним суспільно-політичним змістом.

Сказане стосується і тих парламентів, верхні палати яких формуються на невиборній основі, напрклад шляхом призначення. Саме так заміщуються місця

я в бундесраті ФРН: його члени призначаються урядами земель із свого власного складу. Кількість членів бундесрату від кожної землі залежить від кількості її населення і встановлена в межах від трьох до шести. Під час голосування в бундесраті всі голоси від окремої землі подають як один голос.

78

Спосіб призначення членів верхніх палат парламентів застосовується і в деяких інших розвинутих країнах. У Канаді сенаторів призначає генерал-губернатор за рекомендацією прем’єр-міністра. Сенатори можуть займати своє місце до досягнення ними 75-річного віку. В основу формування сенату покладений принцип нерівного представництва від різних провінцій. Зокрема, по 24 місця в палаті мають такі провінції, як Онтаріо і Квебек. Від інших провінцій може бути призначено десять, шість або чотири сенатори. Такий розподіл місць у палаті враховує кількість населення різних провінцій, рівень їх економічного розвитку та багато інших факторів.

У Росії в ст. 95 Конституції передбачено, що до складу ради федерації мають входити по два представники від кожного суб’єкта федерації: по одному від представницького органу і органу виконавчої влади. По суті це означає формування верхньої палати парламенту на змішаній основі.

На змішаній основі формуються верхні палати і в деяких інших країнах, де в різних співвідношеннях сполучаються вибори, призначення а також заміщення депутатськийх місць за посадою або навіть за власним правом. Так, в Ірландії на строк повноважень верхньої палати прем’єр-міністр може призначити 11 сенаторів, які мають ті самі права, що і їхні обрані колеги. Як прапвило, у такий спосіб до парламенту проводяться ті керівники правлячої партії, які не були обрані в нижню палату. В Італії і Хорватії до обраного складу верхньої палати президент може ввести ще 5 сенаторів. Він призначає