Особливе місце серед верхніх палат займає палата лордів парламенту Великобританії. Тут сполучаються практично всі невиборні способи заміщення депутатських місць. До того ж при формуванні цієї палати застосовують принцип суто феодального походження. За своїм складом палата лордів є формально найчисельнішою серед верхніх палат парламентів країн світу: право

займати її лави має приблизно 1200 чоловік. Певні порівняння тут можливі лише з всекитайськими зборами народних представників, які за Конституцією КНР є вищим органом державної влади. До їх складу входить близько трьох тисяч депутатів.

Переважну більшість членів палати лордів становлять так звані спадкові лорди. Зараз їх приблизно вісімсот, і вони, яу і раніше, передають свої титули герцогів, маркізів, графів і віконтів у спадщину разом з місцем у палаті. З кінця 50-х років XX ст. поступово утворилася досить значна /нині понад 350 чоловік/ група довічних лордів. Такий титул надається монархом за поданням прем’єр-міністра відставним політикам, діячам науки, культури тощо. Свій титул і місце в палаті вини зберігають довічно, але не мають права передавати нащадкам. Довічні є найбільш динамічним елементом палати. Фактично саме вони забезпечують її збереження як державного інституту, беручи більш–менш активну участь у парламентській роботі.

Членами палати лордів, є також так звані судові лорди, або лорди-юристи, яких призначає монарх здебільшого з числа суддів одного з вищих сідів – апеляційного суду, та лорди, які є членами палати на підставах успадкування або довічного призначення і які раніше обіймали певні судові посади. Статус судового лорда має і лорд-канцлер, який являє собою унікальну державно-правову фігуру. Він обіймає ряд судових посад, очолює палату лордів в цілому і є членом кабінету міністрів /уряду/, якому підпорядковане державне управління у сфері юстиції. В його особі поєднуються функції органів трьох влад – законодавчої, виконавчої, судової.

Лорди-юристи формально наділені тими самими правами, що й інші члени палати. Але фактично вони не беруть участі в загальних засіданнях палати, якщо там не розглідаються питання організації судоустрою і судочинства. Засідання самих лордів-юристів визначаються як форма діяльності вищого суду Великобританії – суду палати лордів.

Нарешті, до складу палати лордів входять так звані духовні лорди. Це ієрархи церкви, які репрезинтують її тут. Наявність такого представництва в пам’яті відображає особливий характер зв’язків що існують між церквою і державою.

Палата лордів парламенту Великобританії – унікальне явище в сучасному державно-політичному житті розвинутих країн. Вона не має вагомих повноважень, а її конституційне становище чи не найбільш умовне серед усіх верніх палат парламентів.1

Розглядаючи побудову парламентів зарубіжних країн, варто звернутися до відповідного досвіду Норвегії. Представницький орган тут формується як єдина колегія на основі загальних виборів. Але після його обрання самі депутати вирішують шляхом голосування, хто з них буде засідати в одній палаті, а хто – в другій. Конституція встановлює пропорцію між чисельністю складу палат. Усі депутати парламенту Норвегії обираються на 4 роки.

Існує певна закономірність: чим ближчий спосіб формування верхніх палат до прямого волевиявлення народу, тим ширше коло їхніх повноважень, тим блище вини до обсягу компетенції нижніх палат. Аналіз змісту реальної компетенції палат та їх співвідношення дозволяє визначити місце кожної з них у парламентській організації та справжню роль представницьких органів у здійсненні державної влади.

Велике значення для характеристики організації парламентів мають питання їхнього складу. За своєю природою парламенти є колегіальними органами, що вже саме по собі створює умови для їх певної чисельності, які нерідко прямо визначаються в самих законах. У Греції, Іспанії, Македонії, Португалії, Хорватії та деяких інших країнах встановлено чисельний мінімум і максимум складу представницького органу.

----------------------

1. Шаповалов В. М. Державний лад країн світу. – К.: Укр. Центр правничих студій, 1999. – с.132.

У федеративних державах чисельність парламентів, точніше їхніх верхніх палат, визначається по-різному. В тих країнах, де в конституціях фіксується конкретне і рівне представництво суб’єктів федерації у верхніх палатах /Австралія, США, Швейцарія та інші/, склад останніх, по суті, завжди визначений і залежить лише від самого факту існування цих суб’єктів. Принцип визначеної норми представництва прямо встановлений в основних законах Австрії та ФРН. Як зазначалося, тут зафіксовані норми представництва у верхніх палатах від окремих суб’єктів федерації залежно від чисельності населення останніх.

У цілому ряді країн питання визначення складу виборних палат парламентів вирішується на інших засадах. Зокрема, самі конституції або спеціальні закони визначають норми представництва, тобто середню кількість виборців, яких має представляти в парламенті один депутат. При цьому норма представництва звичайно періодично збільшується, що забезпечує більш-менш постійне число членів палати. Іноді змінюється чисельність складу палат, що впливає на саму норму представництва. У тих випадках, коли палати формуються іншими, невиборними способами, відповідне число, як правило, фіксується в конституціях або в законодавстві.

Чисельність парламентів та їхніх палат відбиває певні закономірності. По-перше, кількісний склад нижніх палат практично завжди є більшим і навіть значно більшим, ніж у верхніх палатах. По-друге, чисельність нижніх палат певною мірою відповідає кількості населенні тієї чи іншої країни, хоча така залежність відносна. Так, в Європі найменш чисельними є парламенти в таких країнах, як Ісландія, Кіпр, Люксембург і Мальта. Вони налічують від 60 до 80 депутатів. До складу парламентів Латвії, Естонії, Молдови і Словенії входять від 90 до 101