2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов’язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов’язковими для всіх колективних і індивідуальних суб’єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Вимога легітимності виникла як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення суспільством переваги порядку і стабільності над порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній, скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві порядок.

Стаття 5 Конституції України говорить: “Ніхто не може узурпувати державну владу”;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства.

Зупинимося детальніше на таких ознаках державної влади як суверенітет, легітимність, лімітація та легальність. З’ясування кожної з цих властивостей допоможе розкрити юридичну природу державної влади. Алексеев С.С. Государство и право. –М.: Проспект, 1993.

Суверенітет державної влади.

Класична дефініція визначає суверенітет держави як незалежність державної влади від будь-якої влади всередині держави і за її межами, у внутрішніх і зовнішніх функціях, в її внутрішній і зовнішній політиці.

Незалежність держави на міжнародній арені має сприяти потребі співпрацювати з іншими державами. Право співпраці з іншими державами якраз і доводить наявність суверенітету в даної держави. Приклад – система колективної безпеки в Європі. Повну зовнішню незалежність, яка означає не що інше як ізоляцію від міжнародного співтовариства, намагаються впровадити недемократичні держави.

Незалежність державної влади всередині країни, якщо це демократична держава, знову таки не є необмеженою, навпаки – влада опирається на закон. У правовій державі внутрішній суверенітет держави підпорядкований владі права, правової системи, котрі і є найпершим проявом внутрішнього суверенітету держави.

Основні засади сучасної теорії суверенітету створив французький вчений Жан Боден своєю працею “Шість книг про державу” (1576 р.). На його думку, сувереном є монарх, влада якого вища за всяку іншу владу і це є основою сучасної йому держави. Абсолютна влада не пов’язана ні власними рішеннями, ні правом, яке виникло до приходу монарха до влади Байтин М.И. Государство и политическая власть. — Саратов, 1972..

В сучасній юридичній літературі теоретичне вчення про суверенітет далі розвивається. Російські вчені Т.Мансуров і М.Джунусов у спеціальному дослідженні з цього питання виділяють такі основні ознаки суверенітету:

1) невідчужуваність, в смислі, що жодна сила (внутрішня чи зовнішня) не може позбавити державну владу суверенних прав;

2) необмеженість суверенітету означає, що жодна сила не вправі визначити межі суверенітету, диктувати свої умови;

3) верховенство влади над усіма іншими владними проявами;

4) неділимість (єдність) суверенітету – означає, що він не може бути розділений між двома суб’єктами;

5) неабсолютність суверенітету держави означає його пов’язаність насамперед правом даної держави та нормами міжнародного права, визнаними цією державою;

6) пріоритет народного суверенітету означає, що вище державної влади є лише влада самого народу як верховного суверенітету. У сучасній демократичній державі конститу-ційно закріплюється принцип, за яким народ – єдине джерело державної влади.

Точаться дискусії на рахунок ділимості державного суверенітету – звичайно мова йде про суверенітет у федераціях. Суперечки з цього приводу тривали в СРСР, ЧСФР, СФРЮ перед їх розпадом. Чи можуть мати суверенні права в рамках одної держави два носії – федерація загалом і кожний суб’єкт федерації?

Леон Дюгі в праці “Конституційне право. Загальна теорія держави” відзначав з цього приводу: “Суверенітет єдиний... Це означає, що на одній і тій же території може існувати лише один суверенітет і що одна й та ж особа може бути підлегла тільки одному суверенітету. Суверенітет є неділимим.” Венгеров А.Б. Теория государства и права. –М.: Юрист, 1994.

1.2. Народний суверенітет і державна влада.

Концепція народного суверенітету, яка виникла в часи єв-ропейських антифеодальних революцій в Англії та Франції, виступає сьогодні провідною ідеєю (поряд з правами людини) конституціоналізму й чи не основним принципом функціо-нування демократичних держав. Суверенітет народу може ро-зумітися в співвідношенні лише з однією силою – державною владою. Саме тому концепція народного сувере-нітету якраз і означає верховенство і первинність влади на-роду порівняно з владою держави.

До ознак народного суверенітету належать:

а) народ формує державну владу, виключно йому належить установча влада;

б) народ здійснює контроль за функціонуванням державної влади;

в) народ визначає межі діяльності державної влади;

г) народ в окремих випадках безпосередньо здійснює дер-жавну владу;

д) право народу на