Механізм народного суверенітету включає дві складові: пряму і представницьку демократію (народовладдя) Рудич Ф. Політологія. Курс лекцій. — К., 2000..

Пряма або безпосередня демократія охоплює сукупність способів безпосереднього волевияву народу на загальнодержавному або місцевому рівнях:

1) референдум – прийняття рішення, котре має юридичні наслідки, шляхом голосування громадян;

2) плебісцит – прийняття рішення через голосування грома-дян, яке, хоч і не має юридичних наслідків, виражає позицію народу з певного питання і вже тому, безумовно, враховується державною владою;

3) народна ініціатива – збір підписів за внесення законоп-роекту до парламенту чи за проведення референдуму з певного питання;

4) відкликання члена парламенту – лише в країнах, де збе-рігається імперативний мандат депутатів, наприклад, в Україні;

5) проведення зборів жителів за місцем проживання.

Представницька демократія охоплює сукупність способів здійснення народом владних повноважень через обрання своїх представників до органів державної влади і місцевого самоврядування. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. –М.: Отечество, 1993.

1.3. Лімітація державної влади

Принцип лімітації (обмеженості) державної влади логічно випливає з принципу верховенства права – основоположної засади правової держави. Це пояснюється передусім тим, що саме право, правова система “пов’язує” державну владу, ставить її в певні рамки. За словами французького вченого Жан Люка Шабо мова йде про встановлення кордону влади управляючих над тими, ким вони управляють.

Уже Арістотель, а після нього Макіавеллі, аналізуючи істо-ричний досвід, вказували на випадки деградації демократії як влади народу в тиранію більшості. Саме одну з таких форм державної влади Полібій назвав “охлократією”.

Творці американської конституції також вважали, що найбільшим ризиком демократії є можливість її перетворення у владу нелімітованої більшості. Але вперше концепцію самообмеження влади сформулював німецький вчений Гумбольдт. У середині XIX ст. американець Алексіс де Токвіль визначив, які, на його думку, засоби можуть обмежити державну владу: а) релігія і норми моралі; б) проміжкові територіальні організми і утворення патріотичної орієнтації (нації, що входять до держави; провінції і регіони; місцеві громади); в) проміжкові групи інтересів і соціальної солідар-ності (політичні партії, асоціації, лоббістські групи).

Із врахуванням вищесказаного спробуємо визначити основ-ні правові та інституційні засоби, котрі прямо чи опосеред-ковано обмежують владу сучасної держави;

1. Легальний характер самої державної влади, тобто додержання нею режиму законності й верховенства права. Це означає, що влада визнає свою зв’язаність правом. Для того, щоб право могло виконувати цю роль (“пов’язувати” державу) необхідною є наявність трьох умов:

а) відповідність писаної норми права цінностям і співвідношенню сил у суспільстві (екзогенна відповідність норми);

б) визнання в правовій системі вищої сили норм, закріплених у деклараціях прав і в конституціях (ендогенна ієрархія правових норм);

в) наявність механізмів і органів, які мають завдання ефективно забезпечити вказану ієрархічну первинність (контроль конституційності).

2. Відокремлення установчої влади від законодавчої. Це означає, що право здійснювати установчу владу від імені народу повинен не лише парламент. Право приймати конституцію, вносити до неї зміни й доповнення, перерозподіляти повноваження між органами – все це має належати до виключного права народу (через референдум) або здійснюватись від його імені спеціальним органом, більш представницьким за парламент, або кількома владними суб’єктами (наприклад, президент ініціює законопроект, парламент схвалює; в США конституційну поправку приймає Конгрес, а затверджують не менше 38 законодавчих органів штатів).

3. Збереження народного суверенітету, про який було вищесказано.

4. Поділ державної влади на законодавчу виконавчу і судову з метою створення механізму “стримувань і противаг” між гілками влади.

5. Правовий захист прав людини, індивідуальних і колективних ( в т.ч. прав національних, релігійних та інших меншин, особливо – політичної меншини і виступаючої від її імені опозиції).

6. Розвинуте місцеве і регіональне самоврядування, котре має власну фінансову базу (муніципальна власність і місцевий бюджет) і охоронювані законом повноваження. Рішення органу самоврядування відміняється лише в судовому порядку і лише з мотивів його невідповідності закону. Правовые системы стран мира: Енциклопедический справочник / под ред. А.Я. Сухарьова. –М.: Новый Юрист, 2000.

1.4. Легальність державної влади

Легітимність державної влади тісно пов’язана з її легальністю. Термін "легальний" походить від латинського “legalis” і означає “законний”.

У сучасних умовах юридичне поняття легальності державної влади означає встановлення, визнання, підтримку даної влади законом, передусім конституцією. Словом, влада має опиратися на закон. Але при цьому необхідно врахувати два моменти. По-перше, конституції можуть бути прийняті, змінені й відмінені різними способами. У багатьох країнах створені внаслідок військових переворотів військові чи революційні ради декретом відміняли конституції й нерідко без яких-небудь особливих процедур проголошували нові тимчасові конституції. По-друге, інколи конституції і закони, прийняті відповідно до встановлених процедур, за своїм змістом легалізували відверто тоталітарну владу. Такими були радянські конституції, конституційні закони гітлерівської Німеччини, расистське законодавство ПАР (до 1994 р., коли була прийнята тимчасова конституція).

Спробуємо визначити основні умови легальності сучасної державної влади:

1. Органи державної влади формуються за процедурою, чітко визначеною законом.

2. Процедура формування владних структур має відповідати вимогам демократії, котрі є загальновизнаними й закріпленими в нормах міжнародного права. Наприклад, якщо це вибори, то вони мають бути вільними з таємним голосуванням, якщо це призначення судді, то має бути спрямованим на досягнення незалежності суддів, їх неупередженості.

3. Влада реально має належати саме тим державним органам, які вказані в законі.

4. Конституція та закони мають схвалюватися лише легальними органами відповідно до їх правотворчих функцій, визначених законом