сформувалось у Стародавній Індії під впливом міфологічних і релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі і разом з ним зберігає до тепер своє регулююче значення;

тісно пов’язане з традиційним індуськими соціальними інститутами – общиною, кастовою структурою, що характеризується усталеністю, так і здатністю пристосовуватися до мінливих умов життя.

Регіони поширення – Індія та інші країни Південно-Східної Азії ( Пакистан, Бірма, Сінгапур, Малайзія ). Індуїзм сповідують общини у країнах Східної Африки ( Танзанія, Уганда, Кенія ).

На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сформульованою теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному віровченню. Однак основні положення, що містяться у ньому, підтримуються більшістю індусів, незалежно від їх релігійних переконань.

4.3. Далекосхідна правова сім'я

Специфічною ознакою даної правової сім'ї є насторожене сприйняття права в якості соціального інструменту регулюван-ня суспільних відносин. Рисою цивілізації Далекого Сходу є зам-кнутий характер суспільства, тому між країнами регіону не спо-стерігалися такі тісні зв'язки, як у країнах Західної Європи. Китайська та індійська цивілізація, світоглядні ідеї яких лежать в основі далекосхідного права, не виробили ідеї суб'єктивного права, як у Західній Європі. Для західного типу права є харак-терним відведення важливої ролі права у регулюванні соціаль-них відносин. Ці норми об'єктивного права наділяють кожного громадянина особливим статусом, правами і обов'язками, але в рамках відповідного правового середовища, яке у загальній формі виражено у законодавстві і в судовій практиці.

Однак спостерігається інакше ставлення до правових ме-ханізмів урегулювання соціальних конфліктів у країнах Дале-кого Сходу. Висока довіра до права не є само собою зрозумілим для цього суспільства. У далекосхідному суспільстві можна про-слідкувати тенденцію, пов'язану із намаганням уникнути судо-вої процедури вирішення спорів, не дивлячись на її ефективність, а замість цього вирішити спір за допомогою переговорів або узгоджувальних процедур. Завдяки цьому зберігаються довірливі відносини, що є дуже важливим для підприємців або учасників трудової угоди, на відміну від захисту своїх прав у суді.

У Древньому Китаї вважалося, що людські відносини регу-люються законами природи. Згідно з конфуціанською етикою вищою метою людини повинно стати досягнення співзвучності своїх думок, почуттів та вчинків з космічною гармонією. При цьому людина повинна особливо слідкувати за тим, щоб здійсню-вати праведні вчинки і завдяки цьому не порушувати створеної природою рівноваги взаємних зв'язків. Правила, яким повинна слідувати людина, якщо вона хоче вести себе "правильно" у цьо-му розумінні, називалися "лі", характерною рисою є те, що їх зміст визначається соціальним статусом людини, до якої вони застосовувалися. Таким чином, правила "лі" ретельно зумов-лювали поведінку кожного у конкретній ситуації, чи йшла мова про взаємовідносини між начальником і підпорядкованим, ста-риком чи юнаком, дворянином чи простолюдином, між бать-ком і сином, чоловіком і жінкою тощо. Ідеальною, на переко-нання конфуціанців, вважалася та людина, яка зрозуміла суть природного світопорядку і, визнаючи норми поведінки в якості необхідних і повного сенсу, добровільно їм слідує, а тому по-кірливо і скромно підпорядковує свої особисті інтереси збере-женню встановленої гармонії [ 10; 89 ].

Таким чином, згідно з далекосхідною традицією, суспільні відносини є частиною природного порядку. Така ідея найбіль-ше проявляється у конфуціанстві, яке дозволяє зрозуміти, чому на Далекому Сході так мало значення надають праву і вирішен-ню спорів у судах.

Конфуціанство складало основу державної ідеології Китаю до революції 1911 р. Зокрема, конфуціанська етика складала основу для формування адміністрації та підбору кадрів на дер-жавну службу. Тривалий час державні чиновники складали іспи-ти з конфуціанської етики. Разом з тим в історії права Китаю існував період відходу від засад конфуціанської етики.

Конфуціанство не могло бути дуже прихильним до норм пра-ва або їх примусового виконання у судах. Так як будь-яке право передбачає просту і упорядковану схематизацію і формалізацію відносин у житті, воно не враховує всіх багатоманітних факторів, пов'язаних із соціальним становищем сторін. Ще менше могло схвалити конфуціанство встановлення юридичних прав шляхом судових рішень.

За конфуціанською етикою громадянин, який вважає, що хтось своєю поведінкою стосовно нього ігнорує правила "лі", повинен намагатися до неупередженого вирішення конфлікту шляхом спокійного обговорення, а не підкреслювати існуючі суперечності, наполягаючи на своїх правах або апелюючи до судді. Доброчинна людина виграє в очах суспільства і Бога, про-являючи свою стриманість у конфлікті і примирюючись із спри-чиненою несправедливістю. Того, хто порушив суспільний спокій, звертаючись у суд або намагаючись публічно запідозри-ти іншу особу у вчиненому, вважали грубим і невихованим, осо-бою, що позбавлена головних чеснот, — скромності і готовності піти на компроміс.

Протягом нетривалого часу (221 — 206 рр. до н.е.) панівною доктриною в Китаї був легізм. На відміну від конфуціанства, яке розглядало ієрархічне суспільство як основу розмежування у соціальному становищі людини та спосіб вираження більш високої світової гармонії, легісти вважали, що перед законом всі рівні і що правильної людської поведінки можна досягти не філософськими доктринами. Такими засобами вважалися суворі кримінальні закони та державний примус до людини незалеж-но від її соціального статусу. У період династії Цін імператори ввели суворо централізоване управління, видавали драконівські закони, стали жорстоко переслідувати прибічників Конфуція [ 41; 229 ].

Однак з приходом до влади династії Хань відроджується кон-фуціанство в якості офіційної державної доктрини. Конфуціан-ство стало духовною і філософською основою китайської дер-жавності. Вивчення спадщини конфуціанства стало обов'язко-вим у школі, було введено державні іспити для прийому на дер-жавну службу і для подальшого просування по службі, що пе-редбачало широке знання