Говорячи про структуру англійського права, слід зразу за-значити, що воно, на противагу праву країн романо-германської правової сім'ї, не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне, загальносоціальне й юридичне. Воно навіть не ди-ференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і торгове, але класифікується на загальне право і право спра-ведливості.

Цими корінними відмінностями англійського права від романо-германського зумовлені й інші його особливості. Так, в англійському праві не існує галузевих інститутів як сукуп-ності однотипних норм права. А норма права являє собою відпрацьоване судовою практикою рішення з конкретної справи. Якщо це так, то стає зрозумілим, що ця норма є менш загальною і абстрактною порівняно з нормами права, до яких звикли ми. У цих норм немає поділу на імперативні та диспозитивні, норми законів і підзаконних актів тощо. Така структура права зумовлює те, що воно не може бути коди-фікованим [ 72; 101 ]. Наведені особливості англійського права пояс-нюються його історією. Воно створювалося судовою й адмі-ністративною практикою, тому менш логічне і послідовне, важкодоступне і нераціоналізоване.

Як уже наголошувалося, англійське право диференцію-ється на право загальне і право справедливості. Цей поділ має надзвичайно важливе значення, тому що і англійські юристи поділяються на юристів загального права і юристів права справедливості.

Загальне право створювалось у середньовічній Англії ко-ролівськими суддями, які поступово дійшли висновку про необхідність одноманіття підходів до вирішення аналогіч-них справ. З цією метою при розгляді справ намагалися до-тримуватись раніше прийнятих рішень (прецедентів).

Право справедливості виникло з реалізації повноваження короля через діяльність лорда-канцлера втручатися у здійс-нення правосуддя шляхом пом’якшення жорстких вироків. При цьому посилання робилися не на прецеденти, а на за-гальні принципи права, поняття добра, справедливості то-що. Таким чином, право справедливості - це сукупність норм, які створювалися судом лорда-канцлера для того, щоб доповнювати, а деколи і змінювати систему загального пра-ва, якщо вона відставала від життя. Канцлер ніколи не всту-пав у конфлікт з нормами загального права, навпаки, він зо-бов'язаний був виявляти шану до норм цього права і ді-яльності королівських суддів. Але останні були пов'язані дуже вузькою компетенцією і суворою процедурою, а тому не завжди встигали за плином часу. Це й зумовило необ-хідність створення спеціальної юрисдикції, що грунтувала-ся на королівській прерогативі, спрямованій на пом'якшен-ня і доповнення норм загального права та вирішення питань відповідно до вимог моралі й совісті.

Так, норми англійського загального права визнавали ли-ше фізичний примус і зовсім не звертали уваги на примус психічний. Але якщо опікун (піклувальник, законний пред-ставник) шляхом психічного впливу примусив підопічного до виконання якихось невигідних для нього дій, чи передачі опікуну якогось майна, то лорд-канцлер, виходячи з ідеї мо-ральності, справедливості міг визнати таку угоду недійс-ною. Тобто дії лорда-канцлера грунтувалися на принципах загального права, але в деяких випадках у результаті його втручання створювалися нові норми, що називалися норма-ми права справедливості й удосконалювали з точки зору мо-ралі чинну систему загального права [ 16; 320 ].

До 1875 р. право справедливості істотно відрізнялося від загального права. Воно, по-перше, мало інше історичне по-ходження; по-друге, його міг застосовувати тільки лорд-канцлер; по-третє, процедура права справедливості не знала інституту присяжних; по-четверте, канцлер приймав наказ, тобто не судове, а управлінське рішення. Незважаючи на це, право справедливості являло собою зібрання чинних юри-дичних норм і у 1873-1879 рр., на підставі Актів про судо-устрій усі англійські суди отримали право використовувати норми, передбачені правом справедливості, та застосовувати норми загального права.

Але тоді постає запитання: якщо загальне право і право справедливості істотно відрізнялись одне від одного за фор-мою і процедурою, то як вони могли застосовуватись одним і тим самим органом, а саме судом? Якому з них слід було віддати перевагу? Справа у тому, що вони були збережені обоє. Так, у Верховному суді відповідно до Актів про судо-устрій було створено два відділення. Одне з них - відділення королівської лави - діяло за усною змагальною процедурою загального права; друге - відділення лорда-канцлера - за письмовою процедурою права справедливості. Справами у цих палатах займалися різні юристи, а при вирішенні, кому з них віддавати справу, перевага надавалася більш доцільній і досконалій процедурі. У результаті загальне право і право справедливості дещо трансформувались, але, як і раніше, за правом справедливості справи розглядаються у письмовій процедурі, а за правилами загального права - в усній формі [ 24; 343 ].

На сучасному етапі розвитку англійського права, для того щоб визначити, до якого права належить справа, слід зрозу-міти, до якої галузі законодавства вона належить. Загальне право включає питання кримінального, договірного, цивіль-но-деліктного права, а юристи права справедливості ви-рішують питання про нерухомість, довірчу власність, тор-гівлю, спадкування тощо. Тобто сучасне англійське право фактично складається з двох систем права - системи права справедливості й системи загального права, кожна з яких має власний предмет і процедуру регулювання.

Історично так склалося, що в Англії головним для юриста було вміти порушити справу, знайти форму позову, тобто необхідну процедуру, що дозволяла звернутися до Королівського суду. Якщо процес починався, можна було покласти-ся на присяжних, які знайдуть правильне рішення. Тому зго-дом процесуальне право стає домінуючим. Щоправда, нині англійська судова процедура дещо уніфікована, а матеріаль-не право досягло рівня матеріального права романо-германських правових сімей. Це сприяло їх зближенню,