але англійський юрист і до сьогодні здебільшого виховується правом юридичної практики, вважаючи її головним правом. А тому головну увагу звертає не на норми і принципи, а на процедуру, що є засобом їх здійснення. Таким чином, можна говорити про те, що в англійському праві вбачається пріори-тет процесуального права над правом матеріальним.
Зазначені особливості структури англійського права зу-мовили і специфічність норми цього права. Норми англій-ського права - це положення, які беруться з особливої части-ни рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями [ 9; 87 ].Відтак, англійська норма права тісно пов'язана з обставина-ми конкретної справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною, тому що це перетворить англійське право на доктринальне, тобто романо-германське право, що суперечитиме англійській правовій традиції та стилю правового мислення.
Як зазначалося, головним джерелом англійського права є прецеденти, що створюються судовою практикою. Їх правильне розуміння і вивчення передбачає знання основних принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (здійснюється вищими судами) і нижче (здійснюється великою кількістю нижчих судів) правосуд-дя. Особлива увага завжди приділялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, а й створювали прецедент, якого належало насліду-вати.
Відповідно до Актів про судоустрій (1873-1875 рр.), За-кону про суд (1971 р.), Закону про Верховний суд (1981 р.) високим судом є Верховний суд. До нього входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. До того ж до високих су-дів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судовий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і суддів заморських територій, держав-членів британ-ської Співдружності.
Отже, зазначені суди створюють прецеденти, сутність яких виражається в таких положеннях:
рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові прецеденти для всіх судів;
рішення, що приймаються Апеляційним судом, обо-в'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права) для самого цього суду;
рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, зде-більшого використовуються як керівницькі для різних від-ділень Високого суду і Суду Корони.
Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаної конститу-ції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчо-го походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих.
Англійська класична теорія вбачає в законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати й вносити низку поправок до норм права, створених судовою практи-кою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, відпрацьовані судо-вою практикою. Разом з тим, створені парламентом закони також дуже важливі й заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики.
Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже об-межене використання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використовувати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.
3. 2. Розвиток і функціонування права США
Так історично склалося, що спочатку у більшості, а почи-наючи з 1607 р. у всіх англійських колоніях США було за-проваджено загальне право і разом з ним - англійські зако-ни, що були видані до колонізації Америки і вносили доповнення та зміни у загальне право. Щоправда, з самого початку загальне право застосовувалося лише тією мірою, якою його норми відповідали умовам життя колоній. Це фактично означало, що до проголошення незалежності у 1776 р. класичне англійське загальне право зі своєю феодально-архаїчною процедурою здебільшого було непридатним для регулювання суспільних відносин, що складалися серед колоністів США.
Але з прийняттям Декларації незалежності США 4 липня 1776 р. і Конституції США 17 вересня 1787 р. стає вкрай необхідною діяльність щодо розвитку і формування своєї правової системи [ 20; 480 ]. А тому в США загострюється боротьба між прихильниками загального права і послідовниками ко-дифікації, що розпочалася в Новому Орлеані у 1808 р. скла-данням кодексів, зокрема Цивільного. Спочатку здавалося, що переможуть у цій суперечці останні, але 1840 року в Техасі й 1850 року в Каліфорнії, а згодом і в інших штатах, крім Нового Орлеану (штат Луїзіана), було адаптовано анг-лійське загальне право.
Проте слід визнати, що загальне право США набуло де-яких специфічних ознак, які відрізняють його від англій-ського. Так, у США за основу було взято англійське загальне право, сформоване тільки до 1776 року, тобто до проголошення незалежності США. До того ж право, сформоване парламентом Англії, взагалі не застосовувалось у США. Але у праві США, як і в англійському, домінує процесуальне право над матеріальним та його диференціацією на загальне і право справедливості.
Десята поправка до Конституції США встановила так зва-ний залишковий принцип, згідно з яким законодавствування належить до компетенції штатів, а компетенція у цій сфері федеральних властей - це виняток, який завжди повинен ба-зуватися на окремій статті Конституції [ 67; 287 ]. Дійсно, навіть з тих питань, з яких може видавати закони Конгрес, штати також мають свою компетенцію. Вони не можуть тільки приймати норми, що суперечать федеральним, але штатам дозволено доповнювати і удосконалювати норми федерального зако-нодавства. Щодо загального права, то воно існує як на рівні федерального права, так і права штатів.
Безумовно, незважаючи на те, що право різних штатів має багато відмінностей, зокрема з порядку розірвання шлюбу, використання майна, видів покарання, воно має єдину істо-ричну основу, зазнає впливу федерального права,