Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





Стат верхов

Верховенство закону і верховенство права: взаємовиключення чи взаємопоєднання?

Демократизація українського суспільства, формування правової державності та розбудова громадянського суспільства вимагають від національної науки теорії держави і права нового осмислення змісту та сутності ключових категорій права і закону.

Необхідність поглиблення знань проблем сутності права і закону, їх співвідношення, розрізнення і взаємозв’язку, відповідності сутності закону праву підкреслюється нині як у зарубіжній, так і у вітчизняній науковій літературі. Розуміння даних проблем є в свою чергу визначальним для усвідомлення категорій “правова держава”, “правова політика”, “правовий закон”, ”легітимація юридичних актів” тощо.

Актуальність проблеми співвідношення права й закону зберігається і до сьогоднішнього часу. Причина цієї посиленої уваги полягає в тому, що ця, на перший погляд, академічна проблема має не тільки теоретичне, а й практично-прикладне значення. У даному випадку в розв’язанні проблеми співвідношення права й закону стикаються різні погляди й підходи. Один із них зорієнтований на те, що держава є єдиним джерелом права, що все, що творить держава через свої закони – це і є право.

Інший підхід до розв’язання проблеми співвідношення права й закону будується на принципово інших постулатах. А власне на тому, що право як регулятор суспільних відносин вважається “відносно незалежним від держави і закону чи навіть передуючим закону, наприклад, в якості надісторичного природного права чи в якості права суспільного, соціально-історично зумовленого, яке розпадається в об’єктивних суспільних відносинах”1 [1, с. 13].

У даному випадку ми маємо справу з цілком іншим праворозумінням і з іншим уявленням про співвідношення права й закону. Держава й право визнаються не тільки відносно самостійними по відношенню один до одного інститутами, але і в рівній мірі похідними від об’єктивних відносин і умов, що складаються в межах громадянського суспільства. Право при цьому визначається не інакше як форма вираження свободи в суспільних відносинах, як міра цієї свободи, “форма буття свободи, формальна свобода”2[2, с. 342]. На відміну від права, закон – це “офіційна форма загальнообов’язкового нормативного визнання чи невизнання об’єктивно зумовлених мір цієї свободи й рівності. За допомогою закону відбувається лише формулювання у вигляді норм законодавства, що вже склалися, чи таких, що явно складаються форм і норм права (міри свободи). При цьому право… в його співвідношенні з законом виступає як джерело, уособлення і критерій справедливості”3 [3, с. 17-20].

У відповідності з даним принципом або ознакою жоден державний орган, посадова особа, колектив, державна чи громадська організація, жодна людина не звільняється від обов’язку підпорядковуватися закону. Причому коли мова йде про верховенство закону, то він розуміється не в широкому значенні, тобто не ототожнюється з правом, а в самому прямому своєму значенні як акт, що виходить від представницького органу законодавчої влади і володіє вищою юридичною силою.

Зараз же цілком справедливо відзначається, що широкий підхід до поняття “закон” не є науково коректним або практично неефективним для правової держави. Треба погодитися з тим, що не повинно бути такого стану, коли наказ міністерства діє практично на рівні закону, власне кажучи, підмінює його. Тому акти центральних органів виконавчої влади не варто було б відносити до законодавства

Слід особливо підкреслити, що формування і функціонування правової держави в будь-якій державі передбачають встановлення не тільки формального, але і реального панування закону у всіх сферах життя суспільства, розширення сфери його прямого, безпосереднього впливу на суспільні відносини. Зрозуміло, що було б спрощено вважати, що в умовах правової чи будь-якої іншої держави можна взагалі обійтись без підзаконного відомчого регулювання. Особливо це стосується процесу реалізації конституційних законів і положень, що містяться в них.

Статистичні дослідження переконливо доказують, що чисельність підзаконних нормативно-правових актів переважає над кількістю законів. Постає питання, наскільки це виправдано взагалі та яке кількісне співвідношення між законами та підзаконними актами можна вважати оптимальним. На наш погляд, законодавчо врегулювати всі суспільні відносини неможливо вже чисто фізично. До того ж, виконавча влада не може бути витіснена зі сфери правотворчості ні з теоретичних, ні з практичних міркувань.

Для сучасних держав характерне значне зростання ролі виконавчої влади у вирішенні соціально-економічних проблем, а відповідно і зростання обсягу нормотворчої діяльності. Зростання ролі органів виконавчої влади й ріст нормативно-правових актів виконавчої влади – два тісно пов’язаних процеси. Не можна посилювати роль виконавчої влади, позбавляючи її правотворчих повноважень. Досліджуючи шляхи підвищення верховенства закону в умовах чисельної переваги актів виконавчої влади над законами, слід зазначити, що підвищення верховенства закону в цьому зв’язку повинно виражатися в укріпленні його панування як центра всієї системи нормативно-правових актів. Один із можливих шляхів у цьому напрямі – це збільшення серед законів числа актів кодифікаційного типу, що поєднують у собі одночасно збільшення кількості узагальнених норм і регулювання суспільних відносин по суті.

Дійсно, чи можна обійтися без звичайних законів чи підзаконних актів в процесі реалізації конституційного права на працю, на відпочинок, на охорону здоров’я чи матеріальне забезпечення в старості, на випадок хвороби, чи в процесі реалізації права на освіту? Звичайно, ні. Відносини, що виникають при цьому наскільки складні і багатогранні, що для свого упорядкування вони об’єктивно вимагають не одного, навіть найавторитетнішого закону, яким є конституційний акт, а систему актів, які взаємозв’язані з ним, які розвивають вимоги і приписи актів.

Та і питання не стоїть про те, чи повинні існувати поряд із законами і підзаконні, відомчі акти. Існування їх неминуче. Існування


Сторінки: 1 2 3 4