Всі ці зміни було закріплено в новій структурі вищеназваним Указом Президента «Про заходи щодо удосконалення діяльності Адміністрації Президента України» від 20 серпня 2002 року [20].

Серед нововведень – дві посади перших заступників глави Адміністрації замість одної. Згідно з указом останній керівник Адміністрації мав вже шість заступників, при цьому п’ять з них одночасно очолювали головні управління.

Кількість головних управлінь і просто управлінь залишилася незмінною (відповідно 10 і 9), але було створено окремий Відділ з питань підготовки доповідей та виступів Президента України.

В складі Адміністрації Президента було передбачено посаду Уповноваженого Президента України з питань контролю за діяльністю Служби безпеки України.

Цим же Указом Л. Кучма також доручив главі Адміністрації В. Медведчуку запропонувати нових співробітників Адміністрації й проаналізувати роботу консультативних та допоміжних служб при ній. Відповідно до указу змінено схему розподілу обов’язків між главою Адміністрації, його першими заступниками і заступниками, а також Першим помічником глави держави [20].

Нова структура зберегла: Головне управління організаційно-кадрової політики і взаємодії з регіонами; Головне контрольне управління; Головне державно-правове управління; Головне управління з питань внутрішньої політики; Головне управління з питань зовнішньої політики; Головне управління з питань економічної політики.

Залишилися в складі Адміністрації Президента Секретаріат Адміністрації Президента України; Управління Державного Протоколу та Церемоніалу; Управління з питань забезпечення зв’язків з Верховною Радою, Конституційним Судом і Кабінетом Міністрів; Управління з питань громадянства; Управління з питань помилування; Управління з питань звернень громадян та Управління документального забезпечення.

Завдяки приходу на керівні посади діючих політиків – В. Медведчука, В.Хорошковського та інших, було посилено публічну складову політичного стилю Адміністрації Президента. Головним завданням діяльності нового складу Адміністрації Президента стало перетворення її на орган, здатний виробляти і забезпечувати ключові політичні рішення в країні.

Леонід Кучма аргументував це таким чином: «Я хочу бачити Адміністрацію Президента більш політичним центром, ніж вона була до цього, розробником стратегії в цілому, і щоб ця стратегія втілювалася в життя, а не залишалася на паперах» [82]. Тогочасний керівник Адміністрації Президента Віктор Медведчук позиціонував себе на парламентських виборах як «ефективного менеджера». Так само діяв і Валерій Хорошковський. І хоча для виборців це переважно не стало переконливим аргументом для голосування за їхні списки, елементи іміджу «ефективних управлінців» було перенесено через частину засобів масової інформації на сам інститут Адміністрації Президента. Водночас, логіка дій тогочасної Адміністрації Президента та характер їх висвітлення у засобах масової інформації того часу однозначно свідчили про те, що тут, нарівні з Урядом і системою виконавчої влади ухвалюються важливі державні рішення.

З цього приводу А.Колодій зазначає, що спроби надати Адміністрації Президента нового іміджу зовсім не означають втрати старих, набутих за попередніх керівників, звичок. Ефективність попередніх глав Адміністрації оцінювалася Президентом, насамперед, за здатністю силового «протискання» необхідних йому рішень через парламент, а точніше, за спроможністю формувати засобами силових та фіскальних органів влади, підпорядкованих Президенту, гранично необхідного тиску на Верховну Раду, конкретних депутатів, на органи місцевого самоврядування, суддів, бізнесменів тощо. Показово, що після призначення В. Медведчука указом Президента від 12 червня 2002 року опозиційні фракції парламенту неодноразово звинувачували Адміністрацію Президента у тискові на депутатів з метою створення у Верховній Раді пропрезидентської більшості. Лише за період літніх парламентських канікул кілька десятків народних депутатів оприлюднили в той чи інший спосіб інформацію про податкові перевірки або навіть відкриття кримінальних справ з метою тиску на їхню позицію.

Зрозуміло також, що Віктор Медведчук, добре знаючи історію своїх попередників, всіляко позиціонує себе як управлінця, який стоїть за Президентом, а не політика, який направляє Президента. Адже саме призначення В. Медведчука на посаду керівника Адміністрації Президента стало прийнятним для Президента лише після невдалих для СДПУ(о) результатів парламентських виборів та ще більш неефективної квазіпрезидентської кампанії Віктора Медведчука як Президента Східної України. За даних обставин СДПУ(о) не залишалось нічого іншого, як запропонувати Президенту реформу політичної системи або без прямих президентських виборів, або з інститутом президентства, що виконує формальний церемоніальний статус глави держави” [45, с.91].

Позиція А.Колодія видається надто жорсткою і не зовсім виправданою, проте слід погодитися з науковцем стосовно його тези про значний вплив Адміністрації Президента в системі органів державної влади, який, з огляду на відсутність регулювання статусу Адміністрації Президента ані на конституційному, ані на закорнодавчому рівні, частково сприймався як нормативно не узаконений тиск.

За часів головування у адміністрації Президента України В. Медведчука було започатковано ініціативи за кількома напрямками.

Президент спільно з Адміністрацією зініціювали загальнонаціональну політичну дискусію про необхідність конституційної реформи в країні. Зміст цієї ініціативи визначено загальним прагненням перетворити Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу. Перетворень України на парламентську республіку вимагала частина політичних сил, які на той момент були опозиційними, вимагає перетворення. Однак, варто наголосити, – перш ніж ініціювати подібну дискусію ініціатор змін (Президент) повинен був дати конкретну відповідь на ряд питань:

1) Чи матиме Президент право призначати Уряд, і якою буде функція Президента в діяльності Уряду?

2) Чи обиратиметься Президент безпосередньо народом, чи лише парламентом?

3) Чи матиме Президент інші вагомі