Зовнішньополітичні повноваження президента у напів- президентській системі частково обмежені правами Кабінету міністрів, який має можливість безпосередньо здійснювати зовнішню та внутрішню політику уряду. У парламентській системі президент має високий статус глави держави, проте його повноваження у зовнішньополітичній сфері державної політики значно обмежені.

Конституції багатьох країн містять схожі між собою положення у яких закріплено, що до прерогатив президента входить складання міжнародних угод.

У президентській системі США президент (або інша вповноважена президентом посадова особа уряду) попередньо підписує угоди, що за законом ще не надає документу правової сили. Угоди направляються на затвердження до вищого законодавчого органу (сенату). Для ратифікації будь-якої міждержавної угоди в США Конституція вимагає згоди не менше двох третіх присутніх на засіданні членів сенату. Процес ратифікації міждержавних угод завершується лише тоді, коли після затвердження Сенатом угоди президент підписує ратифіковані грамоти і обмінюється ними із главою держави - партнера з угоди. До того ж Сенат не має конституційних повноважень втручатись в переговорний процес або обмежувати президента в його конституційному праві підписувати договір за власним розсудом [48; с.28].

У напівпрезидентській республіці порядок ратифікації міжнародних угод в принципі ідентичний тому, що є в в президентській республіці, але з тою різницею, що всі ці угоди підписують, як правило, не президенти, а глави урядів, міністри закордонних справ, або інші високопоставлені урядові діячі.

Щодо парламентської республіки - тут провідна роль у процесі ратифікації міжнародних угод належить парламенту. У ФРН, Венгрії та інших парламентських республіках представники уряду підписують угоди, які за згодою депутатської більшості ратифікує парламент і передає на затвердження президенту. Глава держави фактично не має права не затверджувати ту чи іншу угоду, яку було схвалено урядом і ратифіковано парламентом [52; с.63].

Зарубіжна практика президентської влади переконливо свідчить про важливість цього інституту в більшості політичних систем. Порівняно з іншими вищими посадовими особами президент має особливий статус, повноваження і відповідальність. Не дивлячись на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління.

У авторитарних та тоталітарних режимах президентська влада набуває рис режиму особистої влади, в той час як у демократичних країнах глава держави виступає одним із провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи [31; с.30].

Кожному типу державного правління відповідає певний тип президенства з його особливими ролевими функціями. В умовах президентської республіки президент, маючи одночасно повноваження голови держави і голови уряду, повинен бути ефективним політичним лідером, який безпосередньо керує урядовою політикою. У напівпрезидентській республіці президент нерідко виступає у ролі арбітра у відносинах Кабміна і парламента, а у парламентській республіці - наділяється статусом “першого громадянина” держави. Однак за будьякої політичної системи президент несе особливу відповідальність за збереження законності, злагоди і стабільності в суспільстві.

Залишаючись в рамках свої конституційних повноважень президент повинен активно використовувати потенціал своєї високої посади та вирішувати багато проблем суспільного розвитку. Досвід та низка усталених норм інститутів президентства в зарубіжній практиці безсумнівно корисні в процесі розвитку політичної системи України.

1.2.Інститут Президентства в Україні: поява і еволюція статусу

Інститут президентства в Україні був введений після проголошення Декларації про державний суверенітет, шляхом прийняття Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" від 5 липня 1991 р.

Відповідно до цього Закону в Конституцію УРСР було внесено норму, згідно з якою Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. Того ж 5 липня 1991 р. [1]. Верховна Рада ухвалила Закон "Про Президента України", яким конкретизувала статус Президента в Україні, а також Закон "Про вибори Президента України". Першого Президента сучасної України було обрано 1 грудня 1991 р. Ним став Леонід Кравчук.

Конституційний договір 1995 р. визначав Президента як главу держави та главу виконавчої влади. Нова Конституція (розділ V) деталізувала роль Президента у державі [2]. У ст. 102 Конституції України зазначено, що Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверинітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина [3.

Статус Президента, його повноваження та місце, яке він посідає в політичній системі держави, визначається передусім конституційними нормами. Введення конституційного інституту Президенства було пов”язане з необхідністю зміцнення системи центральних органів влади, забезпечення їх цілеспрямованої діяльності в складний період набуття Україною незалежності [54; с.103].

За роки з часу впровадження в Україні поста Президента його правовий статус змінювався. Спочатку Президент України був визначений, як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади.

Так, ст. 114-1 Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 р. зі змінами і доповненнями, внесеного Законом від 5 липня 1991р. визначала, що Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України. Цей статус було підтверджено Конституційним договором 1995р. [1], [2].

Натомість ст.102 чинної Конституції України визначає, що Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної