Конституція України закріпила принцип здійснення державної влади на засадах її поділу на три гілки. Даний принцип є ознакою демократії. Він передбачає не просто поділ державних функцій на сфери, а й створення системи органів, які б ефективно їх здійснювали. Для кожної з гілок влади властиві лише їй притаманні ознаки, які відрізняють її від інших двох гілок і пов’язані з її функціональним призначенням.

Виконавча влада в Україні, відповідно до положень Конституції, здійснюється системою органів трьох рівнів:

вищий орган в системі виконавчої влади – Кабінет Міністрів України.

Центральні органи – міністерства та інші органи виконавчої влади (департаменти, служби, інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом).

Місцеві органи виконавчої влади – місцеві державні адміністрації.

Дана система органів втілює функцію виконання законів та інших нормативно-правових актів. Її призначенням також є здійснення державного управління різними сферами суспільного життя.

Аналізуючи сучасний стан реалізації державної політики даними органами, а саме низький рівень ефективності їх роботи, яка супроводжується різного роду неузгодженостями та суперечностях у взаємовідносинах із Президентом України та органами інших гілок влади, а також внутрісистемними суперечностями, можна дійти висновку, що система органів виконавчої влади потребує змін.

Суспільні відносини є динамічним явищем, а отже, - постійно змінюються і потребують відповідного регулювання. Регулювання суспільних відносин, перш за все, відбувається в законодавчому порядку. А чи буде воно втілене в життя – залежить від апарату державного управління, на який покладені відповідні функції. Нині діючий апарат потребує змін, оскільки не відповідає вимогам сучасності і не здатний забезпечити ефективне здійснення державних функцій, які на нього покладені Конституцією та законами України.

З цією метою вже починаючи з 1995 року мали місце концептуальні розробки вчених для підготовки правового підґрунтя проведення трансформаційних процесів у сфері державного управління. Це було викликано не лише усвідомленням того, що система органів виконавчої влади успадкована Україною від радянської держави вже не ефективна, а й тим, що хаотичне законотворення перших років незалежності, з метою деякого покращення, удосконалення системи органів виконавчої влади, не дало відповідних результатів.

Наслідком численних наукових розробок і клопіткої роботи спеціально створеної Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи стала затверджена Указом Президента України Концепція адміністративної реформи. Даний документ став своєрідною основою для здійснення наступних кроків у цій сфері.

Концепція визначила, що адміністративна реформа є важливим чинником виходу України з трансформаційної кризи шляхом створення сучасної, ефективної системи державного управління.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить стати впливовим чинником у Європі та світі. Її метою, також, є реформування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам.

Дана система має бути підконтрольною народові, прозорою, побудована на наукових принципах і ефективною. Виплати на утримання персоналу мають бути адекватними фінансово-економічному стану держави.

В концепції адміністративної реформи були перелічені основні її напрямки:

Створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні.

Формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління.

Кадрове забезпечення нової системи державного управління.

Зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління.

Наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.

По кожному із намічених напрямків адміністративної реформи було передбачено здійснення заходів, які розраховані на певні періоди.

Адміністративна реформа повинна здійснюватись поетапно:

У ході підготовчого етапу мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі повинні вирішуватись першочергові питання, пов’язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.

На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.

На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.

На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.

Як бачимо, адміністративна реформа з самого початку мала концептуальну основу, але недоліком, а потім і причиною неефективності здійснення її заходів, стала відсутність Програми (або Стратегії) здійснення адміністративної реформи.

Підводячи підсумки аналізу основної правової бази реформи, а також стану системи органів виконавчої влади, можна зробити висновки, що на сьогодні з усіх трансформаційних перетворень, які передбачалися, було здійснено дуже мало. Однак певних зрушень все-таки досягнуто:

перетворення апарату Кабінету Міністрів на обслуговуючий орган, що очолюється не міністром, а державним службовцем;

запровадження урядових комітетів як якісно нової організаційної форми діяльності уряду ;

утвердження провідної ролі міністерств серед центральних органів виконавчої влади;

визнання посад міністрів політичними і відмежування їх від посад державних службовців.

Не дивлячись на наведені позитивні моменти реформування основної мети адміністративної реформи, визначеної в Концепції, так і не досягнуто.

Це зумовлено рядом проблем, які виникли і не були своєчасно вирішені, а з часом породили нові проблеми.

Найголовнішою з-поміж них є організація реформ. Першим кроком її вирішення стане розробка Стратегії здійснення адміністративної реформи. Дана стратегія повинна чітко визначати:

заходи, які необхідно провести;

суб’єкти, на яких покладається здійснення цих заходів і відповідальність за їх проведення;

терміни проведення кожного із розроблених заходів.

Стратегія повинна містити, також, прогнози очікуваних результатів.

Наступною проблемою є фінансування. Неможливо проводити реорганізацію таких масштабів без передбачення відповідного фінансування в бюджеті. Вирішенням цієї проблеми є передбачення в Державному бюджеті коштів на проведення