лише міністерства повинні мати у своєму віданні (включаючи пряме підпорядкування) будь-які центральні органи виконавчої влади або урядові органи державного управління, що мають очолюватись міністрами;

лише в міністерствах посади керівників – міністрів, можуть бути визнані політичними і відмежовані від адміністративних посад керівників апарату міністерств, для того, щоб зміна політичних курсів або конкретно міністрів не порушувала стабільності роботи органів держави і не супроводжувалась зміщенням професійних управлінських кадрів.

Друга серйозна проблема стосується центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом.

Як відомо, концептуальним підґрунтя утворення таких органів визначений Конституцією України особливий порядок призначення на посаду та звільнення з посад керівників Антимонопольного комітету, Фонду Державного майна та Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п.24 ч.1 ст.85, п.14 ч.1 ст.116).

Проте останнім часом створення центральних органів із спеціальним статусом набуло неконтрольованого характеру. Наприклад сьогодні можна констатувати значне збільшення їх кількості, а це фактично призводить до невиправданого звуження сфери впливу уряду на функціонування деякої частини органів виконавчої влади Більше того, мають місце випадки безпідставного надання спеціального статусу або власне міністерствам бо державним комітетам. Хоча з вимогами концепції і чинного законодавства центральні органи виконавчої влади „зі спеціальним статусом” та інші центральні органи виконавчої влади мають суворо розмежовуватись.

Виходячи з наведеного слід скоротити кількість таких органів (враховуючи вимоги доцільності), а можливо і перейменувати їх у „спеціальні органи виконавчої влади”, але з позбавленням їх статусу „центральних”. Закріплення такого їх статусу повинно бути на конституційному або законодавчому рівні для вирішення ключових установчих та кадрових питань стосовно цих органів. Ступінь їх підвідомчості урядові має визначатися залежно від конкретного характеру їх „спеціального статусу”.

Проте слід мати на увазі, що всі структурні зміни в системі органів виконавчої влади центрального рівня не мають проводитись до дисбалансу їх взаємодії як між собою так і з іншими ланками органів цієї системи.

Отже, для вирішення проблеми щодо більш чіткого розмежування міністерства від організаційно-правових форм інших центральних органів виконавчої влади, а також щодо уточнення організаційно-правової форми центральних органів виконавчої влади „зі спеціальним статусом”, поліпшення співвідношення і взаємодії цих органів з урядовими органами державного управління, слід вжити таких заходів:

уточнення діючої класифікації центральних органів виконавчої влади шляхом обмеження їх складу двома видами органів – міністерствами і державними комітетами.

забезпечення підпорядкування всіх органів виконавчої влади центрального рівня Уряду.

Отже, можна зробити висновок, що хоча заходи по впровадженню адміністративної реформи стосовно центральних органів виконавчої влади були проведені та вони вимагають багатьох доопрацювань. Найперше, що слід зробити – ефективне законотворення в цій сфері.

Наступна проблема стосується так званих „органів державного управління” створення яких було запропоновано Концепцією адміністративної реформи їх легітимність і досі деякими фахівцями заперечується на тій підставі, що такого виду органів виконавчої влади не передбачено Конституцією України. Але ж Конституція не називає деякі й інші органи, які фактично існують, проте легітимність яких не заперечується. Наприклад Рада національної безпеки і оборони України (ст..107 Конституції України). Оскільки вона за Конституцією „координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”, її, безперечно є підстави віднести до органів виконавчої влади. Але місце цього органу дуже специфічне: він аж ніяк не вписується в традиційне тричленне уявлення по систему органів виконавчої влади. А це підтверджує легітимність існування будь-яких додаткових видів органів виконавчої влади.

Ще однією проблемою є те, що в Конституції України в п.12 ст.92 зазначено наступне положення: „організація і діяльність органів виконавчої влади визначається виключно законами України”, а буквально це означає виняткову прерогативу парламенту вирішувати питання щодо формування та зміни системи органів виконавчої влади. Проте ця проблема є неординарною, бо поряд з положенням п.12 ст.92 сама Конституція передбачає вирішення окремих питань „організації та діяльності” органів виконавчої влади не тільки шляхом виключно законодавчого регулювання. Можна назвати такі два випадки: по-перше, Конституція (п.15 ст.106) дає права Президентові України на „утворення, реорганізацію та ліквідацію” міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Безумовно, це права мають безпосереднє відношення до „організації” органів виконавчої влади; по-друге, Конституція (п.10 ст.116) передбачає право Президента визначати „функції” Кабінету Міністрів України. А це є безпосереднім втручанням у визначення „діяльності” органів виконавчої влади.

Отже, формування, а відтак, і внесення змін до системи органів виконавчої влади в певних аспектах, виходить за межі предмета виключно законодавчого регулювання. Причому такі винятки правомірно поширювати не лише на Президента України ,а на Кабінет Міністрів. Останнє положення, при його впровадженні, дасть можливість утвердити роль уряду як „вищого органу” в системі органів виконавчої влади, оскільки це дає йому можливість вирішувати деякі питання формування підвладних йому органів (наприклад, урядових органів) своїми актами.

Ще однією проблемою реформування системи органів виконавчої влади, яка впливає на результати здійснення тих чи інших заходів є неврахування людського фактору. Недооцінка людського фактору може непередбачувано вплинути на процес реформування в цілому. А тому, щоб можна було передбачити різні проблеми і своєчасно внести необхідні корективи в плани та етапи проведення реформи, необхідний ефективний механізм контролю у всіх його формах та проявах.

Йдеться про необхідність чіткої стратегії здійснення заходів адміністративної реформи та контролю за їх проведенням з глибоким аналізом можливих наслідків проведення таких заходів. Це дозволить не лише орієнтуватися у виникненні різного роду факторів, але й дасть можливість внести обґрунтовану системність при вирішенні