реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, “створення в Україні умов для суду, який міг би на високому прфесійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення” [10;7].
Як зазначав перший заступник Голови Верховного Суду України В.Стефанюк, “важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд може ухвалити рішення на користь особи і проти держави…Віра в державу може сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою, ставиться до громадян не як до об’єктів своїх дій, а поважає їх права і зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності своїх рішень” [10;7].
У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. “…Суд має певні переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів суд може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації, особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би панування в супільстві права і справедливості” [10;7].
Процес подальшої розбудови правової держави означає, поміж іншим, відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття “правова держава” набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.
Йдеться, зокрема, про взаємну, “двоїсту” спрямованість процесу формування правової держави – не тільки держава набуває ознак правової, а й її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття такої держави.
Л.Шкорута зазначає: “Правовим можна визначити суспільство, члени якого свідомо й добровільно дійшли взаємної згоди щодо врівноваження волі (а значить – моральності) кожної особи та формалізувати таку згоду в певних "правилах гри" - правових нормах..." ”[11;14].
Поняття правової держави тісно пов’язано з іншою характеристикою сучасних високорозвинутих суспільств – демократією, адже “…побудова демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави” [11;14].
Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з’явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.
Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати:
щодо суспільства – дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства;
щодо права – наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;
щодо держави – спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.
Висновки
Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, являє собою Основний Закон нашої держави, що створює підгрунтя для подальшого розвитку правотворчого процесу в нашій країні. Поява Конституції стала одним з етапів процесу державотворення, продовживши конституційні традиції, що мають витоки ще в конституції П.Орлика.
Конституція України містить 15 розділів, 161 статтю. Вона проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою, в якій найвищою соціальною цінністю визнається людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади – народ. Конституція визнає принципи поділу влади і верховенства права.
Конституція України визнає рівноправ’я різних форм власності, зокрема, приватної. Захист суверенітету та безпеки України Конституція покладає на її Збройні Сили.
Розділ II Конституції присвячено правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина. У даній курсовій роботі вони охарактеризовані по трьом категоріям:
особисті права і свободи;
політичні права і свободи;
економічні, соціальні і культурні права і свободи.
Велику увагу приділено в Основному Законі характеристиці системи органів державної влади і місцевого самоврядування, елементами якої є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, інші органи виконавчої влади, прокуратура, органи правосуддя, державні органи Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, Конституційний Суд України.
Юридичне оформлення Основного Закону в Україні стало своєрідним поштовхом до активізації процесу подальшої розбудови правової держави.
Список використаної літератури.
I. Нормативно-правові акти.
Конституція України. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
Из союзного рабоче-крестьянского договора между РСФСР и УССР// Хрестоматия по истории СССР, 1917-1945/ Сост. С.И.Дегтев и др. – М.: Просвещение, 1991. – С.211.
II. Довідкова література.
Словник іншомовних слів. – К.: УРЕ, 1985. – 966 с.
III. Наукова література.
Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г.Слюсарено, М.В.Томенко. – К.: Право, 1997. – 464 с.
Основи конституційного ладу України/ А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков, В.В.Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.
Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів: Центр Європи, 1995. – 166 с.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини XVII ст. до 1923 р. – Кю: Либідь, 1993. – 608 с.
Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997. – 416 с.
IV. Публікації періодичних видань.
Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства // Право України. – 1997. - № 8. – С.14-17.
Стефанюк в. Реалізація судами норм Конституції // Право України. – 1997. - №