перша – в якій на всіх субнаціональних рівнях, крім низового, функціонують виборні органи територіальної громади та призначені представники центральної влади, на низовому – лише органи первинної територіальної громади (Франція, Італія);

друга – де на низовому рівні створюються лише органи місцевого самоврядування, а на регіональному (субрегіональному) – функціонують призначувані місцеві державні адміністрації загальної компетенції або ж виборні органи місцевого самоврядування, які представляють інтереси територіальних громад „природних” адміністративно-територіальних одиниць на регіональному (субрегіональному) рівнях (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія, Ірак) [10, с.141-142].

У більшості країн континентальної Європи, франкомовної Африки, певних країн Латинської Америки і Близького Сходу модель характеризується поєднанням прямого державного правління на місцях і місцевого самоврядування, більш жорсткий контроль за діяльностю органів самоврядування з боку місцевої адміністрації. Також певною ієрархічною підпорядкованістю різних рівнів місцевого самоврядування, можливість надання його виконавчим органам деяких державних повноважень, поєднанням прямих і не прямих виборів при формуванні органів різних рівнів.

Радянська модель на сучасному етапі суспільного розвитку не є поширеною. Перед усім вона була притаманна СРСР. Зараз же збереглась, в тому чи іншому виді, у В’єтнамі, Китаї, Північній Кореї та на Кубі. Окремі її риси існують в деяких країнах СНД. Вона заперечувала принцип поділу влади, проголошувала повновладдя представницьких рад на відповідних територіях, ієрархічна підпорядкованість органів нижчого рівня міцевого самоврядування вищестоячим органам. Проте, вона навряд чи може вважатися саме моделлю самоврядування, бо механізм діяльності був повністю одержавлений, нагляд здійснювався з боку комуністичної партії і діяв принцип „один кандидат – на одне місце” [7, с.16-17].

Змішана модель (Японія, Німеччина) склалася через поєднання рис притаманних різним моделям, їх певної модифікації. Її наявність зумовлююється фактом наявності особливостей адміністративної опіки чи державного контролю, співвідношення одноособового та колегіального начал у здійсненні самоврядувння, рівня осілості населення, поєднання принципів виборності й призначуваності, особливостей територіального устрою та реформування існуючих систем.

Наприклад, змішаними моделями є німецька (Нмеччина, Австрія) та іберійська (Португалія, Мексика, Бразилія), якій за своїми основними параметрами є фактичними різновидами континентальної моделі. Так іберійська модель характеризується тим, що управління на всіх субнаціональних рівнях здійснюють обрані населенням представницькі органи місцевого самоврядування (ради) та його відповідні головні посадові особи (мери, регідори, префекти, алькади), які стаючи головами відповідних рад, одночасно затверджуються органами державної влади на місцях [7, с.17-18]

Існування більш детальної класифікації на основі регіональної ознаки виокремило на території Європи скандинавську, англійську, французьку, німецьку, південно-європейську та східно-європейську модель.

Організація влади на місцях в різних демократичних країнах засвідчує, що незалежно від форми правління, географічного положення, в них є багато спільних рис. У президентських (США, Франція), парламентська (Італія, Австралія) республіках, в конституційних монархіях (Нідерланди, Норвегія) існують спільні принципи, перевірені досвідом і часом: найширше самоврядування властиве населеним пунктам, де його економічну основу складають місцеві податки, збори та муніципальна власність, самостійність в межах законної компетенції і максимальної відкритості для громадян [10, с.142-143].

Розділ II. Місцеве самоврядування в Україні

2.1. Модель місцевого самоврядування в Україні

Згідно з Конституцією України місцеве самоврядування – це право територіальної громади (жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [1, с.51].

Це гарантована, державою, реальна спроможність і право територіальної громади, під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування, функціонувати для задоволення своїх інтересів на основі власної фінансово-економічної бази. Воно є багатогранним політико-правовим явищем – основою конституційного ладу в Україні. Місцеве самоврядування є найважливішим принципом організації і функціонування влади у суспільстві загалом і державі зокрема. Це необхідний атрибут демократичного ладу, специфічна форма народовладдя, що надає право жителям відповідної територіальної одиниці (громади) на самостійне вирішення питань місцевого значення [10, с.13].

Започаткований ще у період Київської Русі шлях розвитку місцевого самоврядування України пройшов складним і суперечливим руслом історії. У продовж століть відбувався вплив різних політичних культур, зумовлених особливим геополітичним положенням держави.

Перший період – зародження, становлення і розвиток вітчизняних форм самоврядування (в основі яких були рід та суверенна громада), свїми хронологічними рамками сягав часу зародження і утворення держави східно слов’янських племен на українських землях і до середини XIV століття.

Другий період (європеїзація) характеризується поєднанням місцевих форм з елементами західноєвропейської організації самоврядування (місто Магдебург) від середини XIV і до першої половини XIX століття. Магдебурзька грамота надана королем певному місту децентралізувала суверенну владу середньовічної держави на рівні міста (його територіальних громад).

Третій період відзначався русифікацією вітчизняного самоврядування – центральна, східна, а згодом і південна частини сучасної території України входили до царської Росії. Свого апогею він досяг у XIX столітті та на початку XX. А західна частина перебувала під впливом польської, австро-угорської ідеології.

Четвертий період являється спробою українізації самоврядування, початком якого є 20-ті роки XX століття і який триває дотепер. Починаючи з 1991 року, в Україні нарешті були відновлені ці спроби українізації місцевого самоврядування і інших сфер суспільного життя.

А з 1992 року наша держава пережила чотири його реформи:

- перша – запровадження у районах і областях, містах Києві та Севастополі, і їх районах місцевих державних адміністрацій на чолі з представниками Президента України;

- друга – ліквідація новоутворених органів та відновлення виконавчих комітетів рад, як органів місцевого самоврядування;

- третя – ліквідація виконавчих комітетів і відновлення місцевих державних адміністрацій на чолі з головами відповідних місцевих рад (голови