Разом з тим, незважаючи на розмаїття визначень права як соціального регулятора, ми можемо скористатися глобальним підходом до питання про сутність права, який було запропоновано Л. Ас’є-Андріє. На думку цього автора, яким би не був предмет і форми права, що змінюються в часі і просторі, «право має на меті попереджувати і вирішувати конфлікти, що виникають у суспільстві, шляхом звернення до єдиного загального джерела» [50, с. 32].

Аналогічним чином завданням міжнародного права є також попередження та вирішення конфліктів в рамках міжнародного співтовариства. 

З філософсько-правової точки зору ми можемо говорити про існування міжнародного права в трьох вимірах: 1) міжнародне право у психологічному сенсі як «юридична емоція» (суб’єктивний вимір); 2) міжнародне право як юридичний текст (об’єктивний вимір); 3) міжнародне право як соціальні відносини (інтерсуб’єктивний вимір).

Тезу про те, що міжнародне право, так само як і право в цілому, є насамперед «юридичною емоцією» обстоює психологічна школа права, засновником якої вважається Л.Й. Петражицький. Розглядати міжнародне право як юридичний текст схильні представники юридичного позитивізму. Прихильники ж соціологічного напряму в праві бачать у міжнародному праві певний вид соціальних відносин [60, с.19].

З нашого погляду, всі три точки зори на природу міжнародного права є слушними і взаємодоповнюють один одного.

Привертає до себе увагу, що сучасні підручники з міжнародного права дедалі частіше починають аналіз поняття міжнародного права з поняття міжнародного співтовариства чи міжнародного суспільства, оскільки міжнародне право є саме правом міжнародного співтовариства і його розвиток нерозривно пов'язаний з розвитком цього співтовариства.

Зазначимо, що поняття «міжнародне співтовариство» має два значення: вузьке та широке. У вузькому значенні під міжнародним співтовариством мають на увазі сукупність суверенних держав, що підтримають між собою взаємні стосунки, які регулюються міжнародним правом [60, с.13].

Міжнародне співтовариство в широкому значенні охоплює окрім держав також несуверенні суб’єкти, тобто всіх учасників міжнародних відносин, які мають здатність діяти на міжнародній арені і чиї права та обов’язки визначені міжнародним правом.

В англомовній доктрині міжнародного права іноді використовують термін «співтовариство націй» (Community of Nations), в якому бачать «ідеалістичну, майже поетичну концепцію», яка, однак, часто використовується і яка передбачає існування сукупності різних держав в якості членів міжнародної «родини» чи «співтовариства» в силу їх визнання іншими членами співтовариства [65, с. 496]. Згідно з цією концепцією, держава шляхом приєднання до існуючого «співтовариства націй» не тільки отримує визнання як суверенного утворення з відповідними правами і привілеями, якими користуються члени цього співтовариства, але й також погоджується дотримуватися правил цього співтовариства, насамперед норм міжнародного права.

Слабкість системи санкцій і брак механізмів примусової реалізації норм міжнародного права ставить перед нами питання щодо того, чи можна взагалі говорити про якесь справжнє міжнародне співтовариство зі своїм ефективним правом. Відповісти на це питання можна спираючись на принаймні два наступних аргументи. По-перше, незважаючи на брак централізованих механізмів примусової реалізації міжнародного права та покарання за його порушення, все-таки практично всі суб’єкти міжнародного співтовариства вважають міжнародне право юридично обов’язковим для цього співтовариства. Навіть у випадку порушення якоїсь норми міжнародного права держава, що її порушила, як правило, не заперечує сам факт існування міжнародного права, а тільки намагається представити вигідну для себе інтерпретацію даної норми. По-друге, незважаючи на міжнародні конфлікти і протиріччя, в самому міжнародному співтоваристві відбувається невпинне зростання і поглиблення взаємозалежності та ступеню свідомості цієї взаємозалежності, виразом чого є переконання в необхідності посилення ролі міжнародного права та удосконалення механізмів його реалізації.

Що ж є характерними рисами міжнародного права, які визначають його сутність? Спробуємо вказати на деякі з таких основних рис міжнародного права.

По-перше, міжнародне право, як це визнає більшість юристів-міжнародників, є правом міжнародного співтовариства. Воно регулює стосунки в рамках цього співтовариства, яке, у свою чергу, немає якоїсь наддержавної влади чи «світового уряду», який би створював норми міжнародного права. Якщо раніше міжнародне співтовариство розглядалось виключно як міждержавне співтовариство, тобто співтовариство держав, то потім поступово почалось визнання міжнародної правосуб’єктності інших суб’єктів. Оскільки в міжнародному співтоваристві панує «анархія», міжнародне право у певному сенсі являє собою результат процесів самоорганізації в цьому співтоваристві.

По-друге, міжнародне право більше не можна розглядати лише як «міждержавне» право, оскільки його суб’єктами є не тільки держави. Водночас в науці міжнародного права не має вичерпного переліку суб’єктів цього права, оскільки, наприклад, стосовно міжнародної правосуб’єктності індивідів продовжують точитися дискусії.

По-третє, рушійними силами розвитку міжнародного права є, з одного боку, боротьба між державами та іншими суб’єктами міжнародного права за такі матеріальні і нематеріальні блага в міжнародному співтоваристві, як влада, престиж, економічний добробут тощо; а з іншого – солідарність і співробітництво між цими суб’єктами.

По-четверте, міжнародне право є доволі динамічним явищем соціального життя і знаходиться в процесі постійного становлення, розвитку. Саме тому виявляється вельми складно «ухопити» його позаісторичну чи надісторичну сутність у вигляді якоїсь незмінної ідеї.

По-п’яте, в сучасному міжнародному праві є об’єктивний елемент, який не залежить від волі держав. Маються на увазі загальні принципи права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), які є обов’язковими для держав та інших суб’єктів цього права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.

По-шосте, в сучасних умовах міжнародне право не є повністю самостійною нормативною системою, абсолютно ізольованою від інших соціальних регуляторів міжнародних відносин. Норми міжнародного права разом з