Через значний вплив релігійних положень на розвиток міжнародних відносин споконвічно і протягом тривалого часу розвитком науки міжнародного права займалася вчені-теологи.

Спираючись на такі найважливіші положення християнства, як "Боже перемир'я" на час релігійних свят, забезпечення захисту мирного населення, надання права захистку в храмах, заборона найбільш жорстоких видів зброї, теологи, як свідчить Ж.Тускоз, створюють концепцію "публічного права", або "природного права", сукупності норм, котрі не є витягом з одкровень Святого писання, а випливають із природи людини, наділеної розумом. Дотримання даного слова, наприклад, одна з таких норм. У такій перспективі міжнародне право повинне стосуватися всіх людей, якою б не була їхня релігія [50, с.39].

Розвиваючи міжнародно-правові положення, що стосуються ведення воєнних дій, учені-богослови (наприклад, Амвросій Медіоланський, IV ст. н. є.) вирізняли серед воєн війни справедливі і допускали участь у них християн. Блаженний Августин (IV ст.) справедливими вважав війни, що змушений був вести Рим, якщо на нього "зухвало нападали вороги". До воєн нечестивих Августин відносив війни, метою яких були грабіж і слава.

Дуже показовим у діяльності церкви щодо розвитку науки міжнародного права того періоду є робота Вселенських соборів, на яких нерідко розглядалися питання, що свідчать про праці католицьких теологів у цій сфері.

Прикладом цього служить Карфагенський Собор 438 р., на якому розглядалася необхідність затвердження у відносинах між державами принципу "pakta sunt servanda". Робота цього Собору певною мірою також сприяла розвитку гуманних (лицарських) правил ведення війни і становленню принципу суверенітету монарха, на основі якого надалі розвивався принцип суверенної рівності держав.

Таким чином, до моменту падіння Римської імперії (V ст. н. є.) наука міжнародного права, що з'явилась і розвивається під впливом релігії (спочатку поганської - в епоху Стародавнього Риму до зародження і поширення християнства, потім християнської - в IV ст. н. е.), мала у своєму арсеналі дуже відчутні напрацювання у сфері права війни і миру, посольського права й інших відносин між державами, у т.ч. -й до іноземних громадян, чому сприяв інститут проксенів [43, с.119].

У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, дані (особливо з ранніх учень християнських богословів та положень Римського права народів - як результату діяльності римських учених) сприяють такій незгоді.

Водночас (і з цим доводиться погоджуватися) висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час (близько пів тисячоліття) призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що помітні науково-теоретичні розробки у цей період не з'являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався.

Разом з тим можна відзначити, що з розвитком на Сході Європи відносин Київської держави з Новгородом, Візантією та рядом прикордонних держав становленню більш гуманних, порівняно із Західною Європою, положень ведення війни, ставленню до іноземців, розвитку посольського права (сувора недоторканність навіть послів ворожої сторони) сприяли праці слов'янських учених-теологів. У числі найбільш характерних у цьому відношенні можна назвати "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха" (про військовий гуманізм), "Слово о полку Ігоревім" та ін.

Важливу роль, як відзначають Ю.Я.Баскін та Д.І.Фельдман, у розвитку науки міжнародного права зіграв Декрет Граціана (1150 p.). (Граціан - чернець Болонського монастиря, XII ст.; склав збірник канонічного права, що пізніше - у XVI ст., став основною частиною Зводу канонічного права - Corpus juris canonici) [29, с.218]. В цьому Декреті дискутувалися питання науково-релігійного характеру. Серед них ставились і такі:

- чи є війна гріхом;

- що являє собою справедлива війна;

- чи правомірно вживати військову силу з метою надання допомоги союзнику у відбитті несправедливості;

- чи правомірні дії, метою яких є помста;

- чи правомірне насильство над єретиками;

- чи може бути власність єретиків отримана церквою (оскільки вона теж має відбиток гріховності);

- чи можуть брати участь у війні прелати й особи духовного звання взагалі і, зокрема, за власним бажанням, за церковним наказом, за наказом імператора1.

Як видно з цих питань, усі вони - зі сфери правового регулювання воєнних дій, найважливішої сфери міжнародного права того часу, і багато з них вимагають відповідей у вигляді релігійних санкцій. Більше того, санкцій, що складно визначаються, оскільки деякі питання носять надто суперечливий, якщо не провокаційний характер. Певними засадами відповідей на ці питання можуть бути два постулати Євангелія:

- війна, як засіб насильства, неприпустима;

- війна проти єретиків і невірних є війною справедливою.

На базі цих і подібних положень розвивалася наука міжнародного права того часу.

До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, постглосаторів, легістів і світський.

У цей період міжнародне право розвивалося під впливом ставлення католицької церкви до світської влади і до війни. Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 pp.)- Він обґрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері