Однак зокрема Аквінський вважав, що правомірність або неправомірність воєн залежить від того, наскільки вони порушують принципи мирних стосунків.

До таких принципів він відносив:

- принцип "pakta sunt servanda";

- принцип сумлінності в міжнародних відносинах, неприпустимість віроломства;

- принцип використання добрих засобів у досягненні добрих цілей;

- принцип справедливості.

У випадку порушення хоча б одного з цих принципів створювалася ситуація вимушеного застосування сили, і тоді війна набувала характеру справедливої, а отже, і дозволеної.

Війна, вважав Аквінський, у всіх випадках може бути почата тільки після належного й обґрунтованого її оголошення. Воюючі зобов'язані дотримуватися правил ведення воєнних дій. Такі правила повинні виходити з положень божественного і природного права [29, с.98].

Представники духівництва, на думку Х.Аквінського, не мають права участі у воєнних діях. Вони мусять продовжувати властиві їм релігійні обов'язки й тому не підлягають нападу і полоненню.

Водночас Аквінський вважав, що, якщо військові дії позбавляють людину можливості спілкування з богом або створюють загрозу церкві та її майну, в цих випадках духовні особи можуть зі зброєю в руках захищати інтереси церкви.

Своїми поглядами у сфері міжнародно-правових і релігійних поглядів Хома Аквінський відображав напрямок, якого дотримувалися богослови і каноніки. По суті справи, він став основоположником цього напрямку, тобто, богословського і канонічного права, як сукупності норм, викладених у церковних канонах.

У радянській філософській і міжнародно-правовій доктрині роль Аквінського подавалася в дуже негативному світлі й замовчувалося те позитивне, що йому було властиве, особливо у сфері розвитку науки міжнародного права.

Характеризуючи напрямок (школу) глосаторів, постглосаторів і легістів, слід зазначити, що в основі цього напрямку (школи) лежали ідеї італійського юриста Ірнерія (1085-1125 pp.)- Питання, знову-таки, насамперед стосувалося права ведення війни. У конкретній постановці воно формувалося так: хто має право вести війни? І звідси - друге питання: чи правомірні приватні війни? У зв'язку з такими питаннями слід зазначити, що вони були дуже своєчасними, оскільки в умовах феодальної роздробленості війни дуже часто набували характеру приватних воєн (дуже жорстоких).

Глосатори теж, як Х.Аквінський, виступали проти приватних війн, приходили до вирішення питання про право суб'єктності: хто може вести війну? Вони виступали проти права приватних осіб вести подібні війни й в обґрунтування своєї позиції вважали, що право ведення воєн належить тільки суверенам, за якими визнається міжнародна правосуб'єктність. Така постановка питання в тих умовах була дуже складною, оскільки, на думку Риму, такою правосуб'єктністю володіли тільки держави, що не залежать від нього [50, с.217].

Беручи до уваги те, що в той період Західна Європа, практично, складала єдину західну Римську імперію, то держави, що складали цю імперію, міжнародну правосуб'єктність не визнавали.

У той же час ряд європейських держав і навіть великих міст (в Італії особливо), входячи до складу Римської імперії, на практиці мали певну самостійність у міжнародних відносинах і всіма засобами прагнули зміцнити і розширити її. Для цього використовувалися привілеї, даровані римським імператором окремим державам і міським громадам, а також наявна на той час практика, що уявлялась як усталений звичай.

Що стосується загального погляду на правову оцінку воєнних дій, то глосатори і їхні послідовники, постглосатори, сформулювали ряд умов, залежно від яких війна розглядалася як справедлива або несправедлива.

Ось ці умови:

- образа може стати причиною розв'язання війни;

- з'ясування правди або оборона від нападу може стати причиною початку воєнних дій;

- право оголошення війни належить тільки державам і папі;

- участь у війні тільки світських осіб, оскільки участь у війні духовних осіб неприпустима;

- виправдана мета війни - досягнення миру.

Розглядаючи питання розвитку науки міжнародного права у середні віки, необхідно відзначити зусилля світських авторів, в основному тих, що прагнули обґрунтувати правомірність зовнішньополітичної діяльності імператора і його незалежність від Апостольського престолу. В своїх роботах вони також розглядали питання незалежності національних держав, питання суверенної влади і суверенітету і питання правомірності воєн.

У числі таких робіт варто назвати "Монархію" Данте Аліґ'єрі (1265— 1321 р.), у якій автор відкрито виступив проти Папи, ''Діалог між читачем і учнем" Вільяма Оккама (1279-1349 p.), аналогічного і ще більш відвертого антипапського характеру з критикою політичних амбіцій пап, їхніх домагань на політичне панування в християнському світі. Автори подібних робіт відстоювали тезу про те, що світська влада походить від бога й у цій справі посередництво пап із їхнім прагненням поставити монархів у залежність від себе зайве. Подібна думка обґрунтовувалась, зокрема, в трактаті "Вісім питань про папську владу" [39, с.318].

Одночасно з розвитком питань про зміцнення суверенної влади монархів продовжувалися пошуки у сфері наукового обгрунтування неправомірності воєн як засобу вирішення міжнародних спорів. Велика заслуга в цьому належить богослову і філософу Дж.Віклефу (1320-1384 pp.). Поряд із висловленням подібних поглядів на війну, Дж.Віклеф виступив проти примату Римського права народів у вирішенні міжнародно-правових питань. Таку ж позицію він займав і щодо канонічного права. Велике значення в розвитку науки міжнародного права Дж.Віклеф надавав богословським канонам Старого і Нового заповітів.

Надалі ці погляди розвивалися в роботах найвизначніших учених. Так, з обґрунтуваннями ідеї національного суверенітету виступив відомий італійський філософ Ніколо Макіавеллі (1469-1527 pp.). Його аргументація на користь національного суверенітету поклала початок у розробці питання про суб'єктів міжнародного права.

У сфері розробки вчення про війни,