Нарівні з Віторіа (але дещо пізніше) великий внесок у справу формування і розвитку науки міжнародного права вніс Альберіко Джен-тілі (1552-1608 pp.). У своїх роботах він розвивав і уточнював найбільш прогресивні положення науки міжнародного права, що мали місце до нього. Зокрема у його заслуги входять:

- переконливе обґрунтування й остаточне формування принципу суверенної рівності суб'єктів міжнародного права, у якості яких можуть виступати монархи як виразники державної волі;

- війна може носити справедливий характер, якщо вона необхідна для самооборони і забезпечення державної безпеки, а також для захисту честі;

- класифікація справедливих воєн на війни, що ведуться на основі божественного права (тобто, за велінням бога, або війни християн із сарацинами в рамках хрестових походів), на війни за природним правом, куди відносяться війни християн із турками та в інтересах самооборони, і на війни за правом людським (тобто, для відновлення порушених прав, ліквідації окупації, відновлення свободи судноплавства і права "нешкідливого проходу") [29, с.412].

Разом із тим Джентілі, вважаючи, що справедлива війна повинна вестися на законних підставах і за правилами, включав у ці правила можливість руйнації міст супротивника, знищення і захоплення приватної власності.

Поряд із демонстрацією такої жорстокості, Джентілі висловлювався за недоторканність не тільки релігійних об'єктів, але й цінностей мистецтва, науки, культури (скульптури, архітектурні споруди, бібліотеки, манускрипти і т. д.).

Можна говорити про існування міжнародного права в Західній Європі за часів раннього середньовіччя. Раннє середньовіччя являло собою спалахи "приватних" війн між феодалами, що сприяло загальній анархії і розвиткові "кулачного права". Позитивним моментом у цьому було виникнення опору сильного з боку слабших держав, що виявлялося у різних союзах і об'єднаннях. Проте справжнього розвитку міжнародне право набуло з появою сильних централізованих держав - Англії, Іспанії, Франції, та ін. Завдяки стосункам між ними з’явилися нові міжнародні стандарти.

Отже, у питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії: 1) період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом); 2) одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється); 3) середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється. Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p., а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

2.1. Етапи розвитку міжнародного права

2.1.1.Міжнародне право від Вестфальського миру 1648 р. до першої Гаазької конференції миру. Істотний вплив на розвиток міжнародного права мав Вестфальський мирний конгрес, що завершив новий поділ Європи після Тридцятилітньої війни підписанням 24 жовтня 1648 р. Вестфальського трактату.

Релігійна за своїми чинниками Тридцятилітня війна мала широкі політичні наслідки. Ще в XVI ст. мирне життя західноєвропейських держав було збурене реформаційним рухом. Протестанти вимагали визнати право на релігійну свободу і утворення самостійного суспільства віруючих, вільного від будь-якої залежності від римського первосвященика. Ця боротьба призвела до тридцяти років кровопролитного міжнародного зіткнення, що змінило всю європейську політичну систему. Як відомо, у цій боротьбі кардинал Ришельє уклав союз із шведським королем Густавом Адольфом, який узяв під свій захист протестантський рух у Німеччині.

Переговори про мир почалися задовго до 1648 р. У період з 1634 р. по 1645 р. сторони прийняли переважно прелімінарні умови договору. Але мир можна було укласти тільки зі спільної згоди сторін і за умовами, що відповідали б як справжньому стану речей, так і прагненням воюючих. У процесі переговорів поступово сам собою вимальовувався новий європейський порядок, що відповідав новому духові міжнародних відносин. Фактично в житті європейських народів виник перший історичний прецедент, коли представники різних держав спільно обговорювали свої справи і прагнули встановити порядок, обов'язковий для всіх народів. Уповноважені майже всіх європейських держав, за винятком Росії, Польщі та Англії, зібралися на конгрес, засідання якого відбувалися у двох, розташованих недалеко одне від одного містах — Оснабрюці і Мюнстері. Такий поділ договірних сторін випливав з неможливості посадити за один стіл представників Швеції з уповноваженими папської курії. Тому в Оснабрюці були уповноважені Швеції, Германської Імперії та інших німецьких держав, у Мюнстері — представники Франції, папської курії, германського імператора та інші [44, с.40].

Постанови Вестфальського трактату стосувалися таких основних питань:

1) віросповідних відносин двох християнських церков — протестантської і римсько-католицької;

2) територіальних змін у Європі, а саме: 355 "карликових" держав, що входили до складу Германської імперії, здобували повну незалежність за умови неукладення таких міжнародних договорів, які б суперечили інтересам інших; Швейцарський союз і Нідерланди було визнано самостійними державами; Франція і Швеція як держави-переможниці приєднали до себе відповідно перша — Ельзас і отримала сюзеренні права над десятьма вільними містами, у тому числі і над Страсбургом; друга — Померанію з містами на узбережжі Балтійського моря — Вісмар, Росток, Штральзунд та інші;

3) політичного устрою Європи, що випливало з перших двох. Тобто