Практично цей трактат сформулював принцип політичної рівноваги, покликаний увічнити статус-кво, що склався у результаті завершення Тридцятилітньої війни. Якщо з точки зору міжнародних відносин принцип політичної рівноваги був пов'язаний з ідеєю збереження тієї системи європейських держав, яка склалася в Європі в середині XVII ст., то з точки зору міжнародного права йшлося про принцип стабільності кордонів. Обидва вони тривалий час були основою міжнародно-правових відносин у Європі [39, с.32].

Вестфальським трактатом для Європи був вироблений також важливий для міжнародних відносин принцип необмеженості самодержавної влади. Таким чином, на межі середніх віків і нового часу Вестфальський трактат став історичним документом, який запровадив у міжнародні відносини і міжнародне право нові принципи і норми міжнародного права, що мали неоціненне значення для Європи.

Як свідчать дослідження сучасних українських юристів-міжнародників, проведення Вестфальського мирного конгресу 1644—1648 pp. стало можливим в умовах існування і функціонування саме лабільної (нестійкої) системи держав того історичного періоду. Саме в умовах лабільної, тобто хоч і хиткої, мінливої, але все ж таки системи держав, стала реальністю перша історична спроба формування міжнародного правопорядку, закріпленого Вестфальським миром 1648 р.

Народи Східної Європи в межах їх політичної сили мали вплив на події того часу, міжнародні відносини і формування міжнародного права та його принципів і норм. Пізніше розвиток цих принципів дістав відображення у Декларації прав людини і громадянина 1789 p., у конституціях Франції 1791 і 1793 pp.

Слід особливо підкреслити значення гуманітарних ідей, висунутих Французькою буржуазною революцією 1789 р. Можна без перебільшення сказати, що ці ідеї стали основою сучасних загальнолюдських стандартів прав і свобод людини.

Революційний рух, який охопив Францію в 1789 p., з самого початку мав міжнародне значення. Декрети революційної республіки закликали європейські народи до повстання проти своїх володарів. Представники революційного Конвенту відкрито проголошували, що договори, укладені європейськими самодержцями, не можуть зв'язувати суверенітет народу, і цим підштовхували європейські народи до революції на всьому континенті.

Проте, у зв’язку з прийняттям Наполеоном титулу французького імператора 1804 р., міжнародна політика Франції радикально змінилася: не пропагувалося революційних ідей, не велося боротьби з монархічними порядками. Франція прагнула до підкорення собі інших європейських народів. Це стало передумовою війни 1812 р. Франції і Росії. Безумовною заслугою зовнішньої політики Росії після вигнання французів з її території стало об'єднання європейських держав у єдиний союз для збройної боротьби за своє визволення. Головними учасниками цього союзу були Росія, Австрія, Пруссія та Англія. Вступ союзних військ до Парижа завершив розгром наполеонівських військ і призвів до зречення французького імператора від престолу і воцаріння у Франції Людовіка XVIII [43, с.35].

Між союзними державами і Францією було укладено перший мирний Паризький трактат 1814 p., на підставі якого договірні держави згодилися скликати конгрес у Відні для остаточного визначення територіальних претензій. Засідання цього конгресу були відкриті 1 (13) листопада 1814 р. за особистої участі трьох монархів — російського, австрійського і прусського, а також представництв багатьох європейських держав Підсумковий, або Головний, акт Віденського конгресу був підписаний 29 травня (9 червня) 1815 р. Слід зупинитися на найважливіших моментах цього документа, який має історичне значення для територіального поділу і суверенітету держав у Європі XIX ст.

У Головному акті йдеться про Польщу, Німеччину, Нідерланди і Люксембург, Швейцарський союз, Італію, Португалію, річкове судноплавство, а статті 118-121 стосуються загальних постанов. Слід акцентувати увагу на тому, що згідно з рішеннями Віденського конгресу Герцогство Варшавське приєднувалося до Російської імперії. Багато статей документа присвячено ретельній делімітації кордонів не тільки Росії, Польщі, а й інших держав-учасниць договору. У статті 118 міститься перелік трактатів, які були невід'ємною частиною головного документа. Насамперед це постанова про вільне судноплавство на ріках. Можна сказати, що вона є першою спробою міжнародно-правового регулювання судноплавства на міжнародних ріках густозаселеного центру Західної Європи: по Рейну, Некару, Майну, Мозелю, Маасу і Шельді [4].

Підготовка Головного акта Віденського конгресу, яка тривала більше півроку, є великим історичним досвідом міжнародних договірних відносин для Європи, що пройшла непростий шлях, початок якому поклав ще Вестфальський мирний конгрес 1648 р. Проте характерним і істотним для Віденського конгресу 1815 р. є те, що багатосторонні договори створили якісно нову для початку XIX ст. систему європейських міжнародних відносин. Саме багатосторонні договори поступово стають дедалі дієвішим регулятором і водночас гарантом міждержавних відносин.

Не всі держави однаковою мірою поділяли думку щодо норм тих чи інших статей Головного акта, але відбувався процес пошуку спільних позицій і взаємоприйнятних рішень і формул. У результаті уповноважені Австрії, Франції, Англії, Португалії, Пруссії і Росії підписали документ у повному обсязі.

Значну роль в історії міжнародного права XIX ст. відіграли Паризький 1856 р. і Берлінський 1878 р. конгреси. Деякі рішення цих конгресів діють ще й сьогодні. Хоч розвиток міжнародного права в XIX ст. і не обмежувався тільки постановами цих конгресів, але вони, безумовно, є загальновизнаними віхами у цьому розвитку. Зупинимося коротко на їх аналізі та особливостях [51, с.18].

Паризький конгрес став підсумком переговорів після Східної війни 1853-1856 pp. між Росією, з одного боку, і Туреччиною, Францією і Сардинією — з другого. Формально ця війна розпочалася з приводу суперечки про так звані святі місця, але насправді була спричинена тим виключним становищем, яке посідала Росія на Балканах. Паризький