У 1877-1878 pp. була розв'язана російсько-турецька війна, що завершилася поразкою Туреччини. У лютому 1878 р. уповноваженими Туреччини і Росії в м. Сан-Стефано було підписано прелімінарний мирний договір, який фактично звів нанівець вплив Туреччини на Балканському півострові. На пропозицію Німеччини 13 червня 1878р. у Берліні було проведено конгрес з метою обговорити умови остаточного миру між Росією і Туреччиною. За підсумками Берлінського трактату розв'язувалися територіальні проблеми Чорногорії, Румунії, Сербії, Бессарабії, Боснії і Герцеговини. Цим побічно підтверджувалися права Націй на самовизначення. Трактат підтвердив свободу судноплавства по Дунаю аж до його гирла, гарантією чого мала бути ліквідація прибережних фортець на цьому проміжку і заборона проходження військових суден.

Одним із аспектів, які заслуговують на те, щоб їх було зазначено окремо, є заборона работоргівлі в ім'я гуманності. У XVIII ст. поширення європейської торгівлі призвело до того, що вона почала охоплювати не лише товари, але значною мірою і людей. Вона ґрунтувалась на прибутковій трикутній схемі торгівлі: транспортування товарів з Європи до Африки, потому африканських рабів, яких продавали головним чином арабські посередники, до плантацій Америки і, нарешті, продуктів та сировини з Америки до Європи [60, с.40].

Работоргівля була започаткована в XVI ст., коли Іспанія видавала приватним підприємцям монопольні ліцензії з усталеним терміном (asientos) на ввіз африканських рабів до Америки; пізніше до неї приєднались інші європейські країни. Після того як у 1713 р. Британія придбала в Іспанії монополію на постачання рабів до іспанських колоній, вона передала її Компанії Південних Морів (South Sea Company). За деякими оцінками, за період від 1680 р. до 1786 р. лише британські торговці перевезли до Америки понад два мільйони африканських рабів.

Опір, який чинився цій практиці як у самому Сполученому Королівстві, так і за його межами, поступово спричинив її заборону в міжнародному праві в ХІХ ст. Після прийнятих внутрішньодержавних заходів в 1814 р. було укладено перший міжнародний договір з осудом работоргівлі — між Францією та Британією. Цей гуманітарний принцип було прийнято також на Віденському конгресі 1815 р. та у подальших багатосторонніх договорах і врешті-решт затверджено всебічним Генеральним актом Брюссельської конференції 1890 р. про африканську работоргівлю [3].

Акт було ратифіковано всіма європейськими державами, Сполученими Штатами, Персією, Туреччиною, Конго і Занзібаром, і він передбачав заходи військового та правового характеру для припинення работоргівлі, хоча внутрішнього рабства це не стосувалося. Головну роль в знищенні работоргівлі відіграв британський королівський військовоморський флот (що «править морями»). Він відігравав роль органу застосування морського права, який контролював пароплавство. Водночас, як побічний ефект, Британію було поставлено у вигідне становище: вона отримала можливість стежити за морською торгівлею інших країн усіма товарами [45, с.51].

2.1.2. Міжнародне право періоду Гаазьких конференцій миру. У XIX ст. з'явились також перші зачаткові форми міжнародного співробітництва. Комерція потребувала інтернаціоналізації річок та створення комісій з міжнародних річок, як і стосовно Рейну, Шельди і Дунаю. До того ж розвиток техніки, зв'язку і комерції підготував шлях до подальшого розвитку міжнародних відносин, а як наслідок – міжнародного права. Окрім того, в зв’язку з активними діями держав у сфері захоплення територій, сфер впливу над слабшими державами нагальною необхідністю стало регулювання міждержавних конфліктів.

Загальновизнаним є вплив вітчизняних правників на кодифікацію і прогресивний розвиток законів і звичаїв війни. На підставі аналізу найважливіших багатосторонніх універсальних конвенцій у цій галузі, прийнятих до Першої світової війни, можна виділити основні напрями співробітництва держав.

Як цілком слушно зазначає Скотніков Л. щодо регулювання конфліктів, ніяких спроб закріпити у міжнародно-правових нормах саму заборону війни не було. У доктрині міжнародного права напередодні Гаазьких конференцій миру було визначено напрям якомога повнішої кодифікації права війни і розвиток процедур мирного розв'язання спорів, що відкривало шлях міжнародно-правовим нормам, які обмежували застосування засобів ведення воєнних дій проти окремих категорій осіб, зокрема тим, що визначали правовий режим поранених, хворих військовополонених, цивільного населення, громадян нейтральних держав, іноземців тощо. У цьому розділі законів і звичаїв війни відбилися принципи гуманізму, що їх висунули вітчизняні представники і які були відображені в ініціативах Росії [60, с.18].

Наші співвітчизники ґрунтовно опрацьовували міжнародно-правові гуманітарні питання, що дістали підтримку юристів-міжнародників на Заході. Відомі події Кримської війни спонукали російську наукову громадськість, у тому числі відомого хірурга М. І. Пирогова, виступити за гуманізацію норм ведення війни, а також значною мірою сприяли тому, що саме Росія в XIX ст. стала піонером прийняття важливих актів у галузі кодифікації законів і звичаїв війни [39, с.57].

Слід розглянути грунтовніше шляхи розвитку міжнародно-правового регулювання законів і звичаїв війни. Передусім з укладенням військовими керівниками воюючих сторін угод, які стосувались полонених, поранених і хворих і захисту воєнних госпіталів, ще до XIX ст., почалась гуманізація міжнародних законів і звичаїв війни.

Деякий більш відповідний розвиток у цьому напрямку мав місце після досвіду Кримської війни (1853-1856 рр.) та уроків першої сучасної війни, американської громадянської війни (1861-1865 рр.) з її величезними втратами з обох боків