В.А.Незабитовський, який опублікував у 1860 р. працю "Вчення публіцистів про міждержавне володіння", аналізуючи хід воєнних дій на морі в період Кримської війни 1854-1856 pp., жорстокість і насильство, якими були насичені військово-морські операції, що проводилися англійцями і французами, рішуче виступив за нейтралізацію моря, котре є, переважно, поприщем міжнародних зносин, а морська війна, головним чином, спрямована проти зносин. Досі війна на морі є не що інше, як організований грабіж. Сваволя і насильство стосуються тут усіх взагалі мирних мореплавців, не виключаючи і нейтральних.

Думку про необхідність захисту мирного населення на морі і, отже, гуманізації ведення морської війни підтримував також професор Санкт-Петербурзького університету Ф.Ф.Мартене. Він відзначав, що "принцип свободи моря випливає із спільності і солідарності всіх народів... Від свободи моря залежить їхній добробут. От чому зазіхання на цю свободу є зазіхання на невід'ємні права народів, є злочин проти всіх держав"1.

Помітну роль у прогресивному розвитку доктрини міжнародного права в цей період відіграли роботи вчених Харківського університету Д.І.Качановського і А.Н.Стоянова.

Женевська конвенція 1864 p.,започаткована Анрі Дюнаном, надала певний статус діям з допомоги пораненим. Вона визначила функції відносно до країн, які приєднались до Конвенції Міжнародного Комітету Червоного Хреста, заснованого як приватна юридична асоціація відповідно до законів кантону Женева у 1863 р.

Надзвичайно велике значення для розвитку міжнародно-правового регулювання законів і звичаїв війни мала Декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль, прийнята у Санкт-Петербурзі на міжнародній конференції, яка відбулася 29.11 – 11.12 грудня 1868 р. Ідея скликання конференції належала військовому міністрові Д. А. Мілютіну, який у своєму зверненні до державного канцлера від 4 травня 1868 р. зазначав, що застосування розривних куль є "суто варварським засобом, який не може бути виправданий ніякими бойовими вимогами" [5].

Ця ініціатива Росії була визнана іншими учасниками конференції, і до Петербурзької декларації 1868 р. було включено таке положення: "Взявши до уваги, що успіхи цивілізації мусять мати наслідком зменшення по можливості нещасть війни, що єдина законна мета, до якої прагнуть держави під час війни, полягає в ослабленні військових сил ворога; що для досягнення цієї мети достатньо виводити з лав якнайбільшу кількість людей; що використання такої зброї, яка після поранення людини, без користі збільшує її страждання або ж призводить до неминучої смерті, слід визнавати таким, що не відповідає згаданій меті; що використання такої зброї суперечило б законам людяності". У цій Декларації закріплено принцип необхідності визначення "технічних меж, у яких потреби війни повинні зупинитися перед вимогами людяності".

Таким чином, з ініціативи Росії до законів і звичаїв війни, було включено такі два принципи, за якими:

1) воєнні потреби повинні узгоджуватися з вимогами гуманності;

2) воюючі сторони не мають необмеженого права у виборі засобів заподіяння шкоди одна одній. Слід підкреслити, що це основний, у тому числі і для науки міжнародного права, підсумок Петербурзької декларації 1868 р. [23].

У наступні роки кінця XIX початку XX ст. знову ж таки з ініціативи та за активної участі Росії ці норми і принципи було розвинуто у ряді конвенцій. Так, у Брюсселі в 1874 р. було скликано з ініціативи або як у ті часи зазвичай говорили на запрошення російського уряду міждержавну конференцію з метою вироблення кодифікації законів і звичаїв війни. На жаль проект конвенції з кодифікації законів і звичаїв війни не було прийнято. Була опублікована лише необов'язкова для суб'єктів міжнародного права Брюссельська декларація, що відображала позиції Росії.

Зупинимося докладніше на Гаазьких конференціях миру, в підготовці і проведенні яких активну участь брала і Росія. З ініціативи знову ж таки російського імператора в Гаазі 18 травня 1899 р. відкрилася мирна конференція, у якій брали участь 26 держав — практично всі незалежні країни того часу. У документах, прийнятих першою Гаазькою конференцією миру, значною мірою були закріплені позиції Росії завдяки тому, що в підготовці і проведенні цього форуму важливу роль відіграв російський юрист-міжнародник Ф. Ф. Мартенc.

Відповідно до плану Ф. Ф. Мартенса на конференції було створено три комісії: з обмеження озброєнь; із законів і звичаїв війни; з мирного врегулювання спорів.

Друга з названих комісій прийняла понад 60 статей Брюссельської декларації 1874 p., автором якої був все той же Ф. Ф. Мартенc.

У такому ж вигляді на пленарному засіданні було прийнято остаточний текст Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни, що означало міжнародне визнання позиції Росії з цих питань. Особливо слід виділити прийняття першою Гаазькою конференцією миру як преамбули до зазначеної Конвенції так званого застереження Мартенса, визнаного наукою міжнародного права, де передбачалося, що "населення і воюючі залишаються під охороною і дією засад міжнародного права, оскільки вони випливають із встановлених між освіченими народами звичаїв і законів людяності і вимог суспільної свідомості" [16].

Третя комісія підготувала до прийняття Конвенцію про мирне розв'язання міжнародних зіткнень. Характерно, що з 56 статей конвенції 40 прийнято у редакції, запропонованій Росією [18].

Перша Гаазька конференція миру в історії міжнародного права має етапне значення саме тому, що вперше до порядку денного міжнародного форуму було включено питання про роззброєння. Підсумком конференції було підписання трьох конвенцій, що склали заключний акт конференції:

про мирне розв'язання спорів;

про закони і звичаї сухопутної війни;

про застосування Женевської