Ст. 22 Статуту Ліги Націй розрізняла три основні категорії мандатів, які називалися А-, В- і С-мандати. При цьому підмандатні території типу А, що перебували під контролем мандатаріїв, у принципі мали самостійне управління. Водночас при мандатах типів В і С управління мусив здійснювати виключно мандатарій. Мандатарій мав щорічно надсилати звіт до Ліги Націй про управління всіма підмандатними територіями. Цей звіт розглядав Постійний комітет (Мандатна комісія) і з його висновком подавав Раді Ліги Націй. Громадяни підмандатних територій не мали права оскаржити дії мандатарія, проте у них було право подавати петиції до Ліги Націй [26].

Наприклад, Франція мала мандат на управління Сирією та Ліваном до 1936 р. Японія залишалася мандатарієм над різними островами Східної Азії і після її виходу з Ліги Націй.

Ліга Націй мала три істотні риси:

1. Як асоціація урядів Ліга Націй мала егалітарний (франц. egalitaire, від igalite - рівність - рівняльний) характер з тенденцією до універсалізму.

Ліга Націй — асоціація саме урядів, і її не можна з абсолютною точністю назвати асоціацією держав, оскільки поняття члена Ліги Націй не збігається повністю з поняттям держави. Поняття члена Ліги у деяких випадках ширше за поняття держави. Згідно з п. 2 ст. 1 Статуту Ліги всі держави, домініони або колонії, які мають вільне управління можуть стати членами Ліги [26].

З цього формулювання випливає, що, крім держав, інші утворення також могли бути членами Ліги Націй. Британські домініони, які в 1919 р. не були державами в міжнародно-правовому значенні, стали першими членами Ліги Націй, оскільки підписали Статут. Індія не була державою протягом усього періоду існування Ліги Націй, але була її першим членом. Але в ряді інших випадків поняття члена Ліги було вужчим за поняття держави, Статут Ліги вимагав від утворень, що подали заяву про прийом до Ліги, надати дієві гарантії їхнього щирого наміру додержуватися міжнародних зобов'язань і прийняти положення, встановлені Лігою стосовно їхніх військових, морських і повітряних сил та озброєнь [52, с. 144 - 145].

Крім того, Асамблея і її шостий комітет дотримувалися досить суворої практики і здійснювали справжній контроль при розгляді кандидатур. Прибалтійські держави та Албанія мусили підписати декларації про національні меншини. Угорщина мала не допускати відновлення династії Габсбургів. Прийнята до Ліги у вересні 1923 р. Ефіопія взяла зобов'язання про скасування рабства. Ірак мав довести існування у країні здорової адміністрації. Деякі держави не були допущені до Ліги через невеликі розміри їхніх територій, як, наприклад, князівства Монако і Ліхтенштейн.

2. Як міжнародна організація Ліга Націй складалася з трьох органів: Асамблеї, Ради і Секретаріату.

До Асамблеї Ліги Націй входили представники всіх членів Ліги. Кожен член міг направити на Асамблею не більше трьох представників, але при цьому вони володіли одним голосом. Засідання Асамблеї відбувалися, як правило, відповідно до п. 1 ст. 7 Статуту в місці розташування Ліги, тобто в Женеві. Чергові сесії проводилися щорічно у вересні. Могли скликатися також надзвичайні сесії. У виконанні її функцій Асамблеї допомагали різні комітети. Асамблея щорічно обирала голову і 6 віце-голів.

Рада, щоб узгодити юридичний принцип рівності членів Ліги з фактом існування у її складі держав, які несли значну міжнародну відповідальність, Статутом було передбачено, крім Асамблеї, у якій засідали всі члени, створення Ради — органу з більш вузьким складом. Французький проект Ліги Націй і перший проект генерала Сметса передбачали, що Рада складатиметься тільки з великих держав. Відповідно до Статуту було створено орган, де були представлені не тільки п'ять великих держав, а й менші держави, яким належала у деякому розумінні роль глядачів [39, с. 76].

Спочатку згідно зі ст. 4 Статуту до Ради мали увійти 5 великих держав (Великобританія, Сполучені Штати Америки, Франція, Італія, Японія) і 4 інші члени Ліги, обрані самою Асамблеєю. Проте тимчасово, до перших виборів, членами Ради Статут називав Бельгію, Бразилію, Іспанію та Грецію [26].

Пункт 2 ст. 4 надавав системі більшу гнучкість, оскільки він передбачав, що сама Рада із схвалення більшості Асамблеї мала право збільшувати кількість як постійних, так і інших членів Ради. На практиці можливість збільшення складу Ради використовувалася досить широко, що сприяло її демократизації.

Характер Ради, в якій 5 великих держав-переможниць у війні були представлені постійними членами, скоро змінився. Сполучені Штати, які не ратифікували Версальського договору, не були, природно, представлені в Раді. Німеччина, що вступила до Ліги Націй 8 вересня 1926 p., дістала в ній постійне місце. Кількість непостійних членів, збільшена з 4 до 6 в 1922 p., пізніше була доведена до 9 відповідно до резолюції від 15 вересня 1926 p., згідно з якою створювалася категорія напівпостійних членів Ради.

Відповідно до ст. 6 Статуту був заснований Секретаріат з місцеперебуванням у Женеві, що виконував функції постійної міжнародної адміністрації. Він складався з персоналу міжнародних посадових осіб, очолював його Генеральний секретар; перший Генеральний секретар Ліги був призначений самим Статутом. Генеральний секретар Ліги був водночас Генеральним секретарем Асамблеї і Ради.

3. Ліга Націй являла собою не наддержавний орган, а певний метод організації міжнародного співтовариства. Про це свідчать такі функціональні риси діяльності Ліги