По-сьоме, з точки зору теорії соціального права Г.Д. Гурвіча, міжнародне право можна розглядати як «право міжнародної (глобальної) інтеграції», яке є відмінним як від права координації, так і від права субординації [35, с. 26]. З цієї точки зору міжнародне право можна вважати «автономним правом всеєдності, за допомогою якого відбувається самоінтеграція» в масштабах усього людства.

У зв’язку з відсутністю загальноприйнятого визначення міжнародного права та його історичною мінливістю в доктрині залишається проблема пошуку адекватного визначення міжнародного права, яке б охоплювало його основні риси і чітко виражало його сутність.

Разом з тим привертає до себе увагу той факт, що не всі автори дають у своїх монографіях чи підручниках з міжнародного права його визначення з огляду на його проблематичність.

В доктрині міжнародного права, як слушно зауважує вчений Владімір Джуро-Деган, з самого початку точилася боротьба між двома головними концепціями міжнародного права [61, с. 52].

Першу концепцію називають «солідаристською» (solidarist concept), оскільки її представники беруть за основу визначення міжнародного права факт існування міжнародного співтовариства. З цієї точки зору норми міжнародного права випливають з вимог міжнародного співтовариства і спрямовані на реалізацію цілей, які стоять перед людством.

Друга концепція міжнародного права називається «волюнтаристською» (voluntarist concept), оскільки вона розглядає усі норми права, включно з нормами міжнародного права як продукт волі суверенних держав.

По суті, волюнтаристська концепція міжнародного права є різновидом юридичного позитивізму, оскільки позитивістський підхід передбачає, що право є результатом діяльності держави і забезпечується державним примусом.

Яскравим прикладом волюнтаристської концепції міжнародного права, яка домінувала в юридичній науці і практиці з XIX століття, є таке визначення міжнародного права, що міститься у відомому рішенні «Lotus» Постійної Палати Міжнародного Правосуддя (Permanent Court of International Justice) від 7 вересня 1927 року: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Таким чином, норми права, що є обов’язковими для держав, випливають з їхньої власної свобідної волі, яка виражається в конвенціях або за допомогою звичаїв, які є загальноприйнятими як такі, що виражають принципи права та були встановлені для того, щоб регулювати відносини між цими незалежними співтовариствами, що співіснують, або з метою досягнення спільних цілей. Таким чином, обмеження на незалежність держав не можуть презюмуватися» [65, с. 752].

Таким чином, волюнтаристська концепція міжнародного права передбачає, що норма цього права не може зобов’язувати державу, якщо вона не погодилася не неї. Ця концепція переважала в міжнародному праві в період між двома світовими війнами. Причому радянська теорія міжнародного права значною мірою спиралася на дану концепцію. Однак у сучасній теорії та практиці волюнтаристська концепція міжнародного права піддається критиці з огляду на факт існування в рамках міжнародного права таких правових явищ, як загальні принципи права, основні права та обов’язки держав, основні принципи міжнародного права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), оскільки ці явища мають об’єктивний характер, тобто є обов’язковими для держав незалежно від їхньої згоди (волі).

Найбільш популярним визначенням міжнародного права є на сьогодні позитивістське визначення, згідно з яким міжнародне право є системою юридичних норм, що регулюють стосунки між державами та іншими суб’єктами цього права.

Однак таке визначення викликає певні сумніви з точки зору правил формальної логіки, оскільки в ньому міститься логічна помилка definitio per idem, коли визначення дається через те, що як раз і намагаються визначити. Так, для того щоб зрозуміти, чим є міжнародне право ми насамперед повинні знати, чим є «юридична норма», під якою мається на увазі саме норма міжнародного права, а не якоїсь іншої галузі чи системи права, а також чим є «суб’єкт міжнародного права». Інакше кажучи, ми повинні знати, що таке міжнародне право іще до того, як намагаємось сформулювати його визначення. Аналізуючи вищезгадане визначення міжнародного права ми немовби попадаємо в зачароване коло.

Зазначимо, що для того, щоб правильно побудувати визначення міжнародного права, сформулювати його дефініцію, слід скористатися правилом «per genus et differentia specifica», тобто визначити міжнародне право через вказівку на рід та видову ознаку.

З нашої точки зору при визначенні міжнародного права слід виходити з того, що міжнародне право є сукупністю соціальних норм, які виникають в рамках міжнародного співтовариства і регулюють відносини в рамках цього співтовариства. Причому можна погодитися з думкою російського вченого М.І. Бруна, який вважав, що «міжнародне право є правом тому, що воно має ту саму психологічну підставу, що і право взагалі – визнання його з боку самих держав для себе обов’язковим» [62, с. 48].

З метою конструювання правильного визначення міжнародного права нам треба враховувати і те, що в поняття одного з головних джерел міжнародного права входить «психологічний компонент» opinio juris, під яким мається на увазі переконання у юридично-обов’язковій силі даної норми, або визнання юридичної сили цієї норми.

З огляду на сказане, ми можемо запропонувати таке визначення: міжнародне право – це система норм, які визнаються міжнародним співтовариством (суспільством) як правові і які регулюють відносини в рамках цього співтовариства.

Звернімо увагу на те, що: по-перше, в цьому визначенні йдеться про систему норм, тобто систему, яка структурно побудована на основі єдиних цілей (наприклад таких, як міжнародний мир, безпека, співробітництво та справедливість) та принципів; по-друге, в дане визначення органічно входить поняття «міжнародне співтовариство (суспільство)», яке є історично мінливим явищем і яке не можна зводити виключно до співтовариства держав.

Дане визначення міжнародного права є діалектичним поєднанням