На першому засіданні Ради Ліги представник Британської імперії лорд Керзон ясно заявив, що Ліга не є наддержавним органом. Ця теза абсолютно точна. Якщо розглянути механізм прийняття рішень органами Ліги, можна знайти різні тому підтвердження. Відомо, що у принципі прийняття рішень Радою та Асамблеєю було підпорядковано правилу одностайності. Як виняток застосовувалося і правило прийняття рішень більшістю голосів. Так, наприклад, більшості голосів було достатньо для прийому нових членів Ліги (п. 2 ст.1 Статуту); п. 2 ст. 5 Статуту у загальнішому вигляді передбачав, що питання процедури, у тому числі призначення комісій, на які покладається розслідування особливих випадків, ставляться на обговорення Асамблеї або Ради і рішення приймається більшістю голосів членів Ліги, представлених на відповідному засіданні. Оскільки рішення Асамблеї і Ради, крім рішень, що стосуються питань внутрішньої адміністрації Ліги, не мали обов'язкової сили, в цілому не виникала і проблема ратифікації [45, с.57].

Проте, ця проблема виникала у зв'язку з поправками до Статуту Ліги. Ст. 26 передбачала, що поправки до Статуту, які приймає Асамблея, набирають чинності після їх ратифікації державами-членами Ліги, представленими в Раді, і більшістю інших держав-членів, представлених в Асамблеї. Пункт 2 ст. 26 Статуту дозволяв будь-якому члену Ліги не приймати поправок, внесених до Статуту. У цьому разі членство держави у Лізі припинялося. Це положення відповідало праву сецесії, визнаному п. 3 ст. 1 [26].

Ліга Націй прагнула до створення організованого міжнародного співтовариства. Але слід підкреслити, що вона не забороняла війну, а лише обмежувалася регулюванням її ведення. Ст. 12 Статуту не забороняла членам Ліги вдаватися до війни; вона лише встановлювала необхідність додержання 3-місячного строку після закінчення процедури мирного врегулювання спору і забороняла починати війну до закінчення цього строку.

У 1932 р. Лігою Націй була створена Генеральна конференція з роззброєння, що засідала з перервами майже два роки. Практично вона не дала ніяких результатів. Пропозицію СРСР у 1934 р. (після вступу до Ліги Націй) про перетворення конференції на постійний орган для боротьби із загрозою війн було відхилено при голосуванні більшістю голосів членів Ліги.

Особливо слід зупинитися на членстві в Лізі Націй Радянського Союзу. 18 вересня 1934 р. на запрошення 34 держав СРСР вступив до Ліги Націй. Ще до вступу до Ліги Націй Радянський Союз брав участь у роботі ряду конференцій, які скликалися нею, і створюваних нею комісій, які могли сприяти досягненню скільки-небудь корисних результатів в інтересах гуманності або господарської доцільності [56, с. 143].

Розвиваючи ідеї Декрету про мир, Радянський Союз підкреслив, що єдиною основою для співробітництва держав різних систем в інтересах миру він вважає мирне співіснування соціально-політичних систем на даному історичному відтинку часу. У той період це був успіх політики мирного співіснування. Одночасно СРСР висловив своє ставлення до ряду положень Статуту Ліги Націй. Передусім це стосувалося недопустимості легалізації війни в статтях 12 і 15, а також про свою незгоду зі ст. 22 і про негативне ставлення до системи колоніальних мандатів, а також підкреслив, що вважає серйозним недоліком відсутність у ст. 23 визнання рівноправності всіх рас і націй. За час п'ятирічного перебування у складі Ліги Націй СРСР вніс такі пропозиції й ініціативи як: створення системи колективної безпеки і відвернення війни; роззброєння; визначення міжнародно-правового тлумачення агресора (нападаючої сторони); мирного врегулювання далекосхідного конфлікту; посилення санкцій проти агресорів та ін.

Ці ініціативи відіграли важливу роль у мобілізації світової громадської думки.

Перебування СРСР у складі Ліги Націй не було тривалим. 14 грудня 1939 р. у зв'язку з агресією СРСР проти Фінляндії його було виключено із членів цієї організації. З процедурної точки зору таке виключення було здійснено з низкою порушень: спеціально підібраний склад Ради з меншістю голосів (при голосуванні цього питання два члени Ради не були представлені, а чотири утрималися). Цей акт виключення виявився єдиним за весь період існування Ліги Націй. Ліга Націй була розпущена в квітні 1946 р. на основі постанови спеціально скликаних зборів [39, с.80].

Насамперед слід звернутися до питань надзвичайно актуальних для першої половини та й для XX ст. в цілому. Передусім це важливе для теорії міжнародного права питання визнання держав. Адже основною прикметою XX ст. є поява на карті світу нових держав.

Прикладом є так звана доктрина Естрада (за ім'ям міністра закордонних справ Мексики того періоду). Вона викладена в Комюніке мексиканського міністра закордонних справ про визнання держав (27 вересня 1930 р.). Суть доктрини Естрада полягає в тому, що Мексика у питанні "визнання урядів" відмовилася від поспішного висловлювання з приводу законності або незаконності того чи іншого іноземного уряду. А таку оцінку замінила самим фактом змісту або відгуку, коли вважатиме це корисним, своїх дипломатичних агентів в іноземній державі. Цим Мексика уникала створення "образливої практики, яка, крім того, що посягає на суверенітет інших націй, призводить до того, що внутрішні справи останніх можуть стати об'єктом оцінки з боку інших урядів" [17].

Іншим прикладом тлумачення Інституту визнання держав є резолюція 40-ї сесії Інституту міжнародного права про визнання нових держав та їхніх урядів від 17-24 квітня 1936 р. У згаданій резолюції Інституту міжнародного права підкреслюється, що численні і різноманітні застосування державами їхнього права визнавати чи не визнавати нові держави й уряди зумовлює необхідність точного окреслення наслідків цього права і дії. Звертається увага на юридичну рівність держав, що вимагає поваги до права націй вільно